Меню

"Тут я знаходжу свій спокій": Розповідь нелегала з Чорнобиля

"Тут я знаходжу свій спокій": Розповідь нелегала з Чорнобиля

Маркіян Камиш, письменник і нелегальний турист до Зони відчуження, розповідає про свої регулярні походи в закинуті села, зустрічі з правоохоронцями, тваринами і радіацією.


Мене знають як людину, яка нелегально ходить у Зону відчуження “з туристичною метою”, як я пишу потім в адміністративних протоколах, коли мене ловлять. У зоні я знаходжу свій спокій і черпаю натхнення для своїх текстів.

Почалося все з того, що я захотів сходити туди раз або два, щоб набрати матеріалу для книжки. І ось уже минуло п’ять років у ритмі, коли я або йду в зону, або прийшов із зони, або готуюся до наступної прогулянки в зону.

Навіщо я туди повертаюся знову і знову? Відповіді на це стандартне запитання не існує. А навіщо люди займаються сексом? Навіщо приймають наркотики? Навіщо ходять на рок-концерти? Тому що це життя.

Мій літературний метод заснований на зацикленості й нескінченних повтореннях. Це як культ циклу, помирання і народження бога, заходу і сходу сонця. Я повертався туди, бо мені потрібно було задовбатися, щоб це місце мені набридло. Я хотів досягти “пози вічного фейспалму”. Тільки тоді розумієш, яким має бути твій текст.

Перший мій похід в зону був у вересні 2010 року. Була осінь, золота пора. Я зареєструвався в інтернеті на одному форумі, і мене повели туди люди з досвідом.

Радіолокаційна станція “Дуга” була однією з трьох, які мали відстежувати запуски ракет у США

І тоді я вперше побачив “Чорнобиль-2” – гігантську військову радіолокаційну станцію, яка так і не встигла запрацювати. Я особливо нічого про це місце не читав, не бачив фотографій і навіть не думав, що там є така штука. І ось уночі, коли яскраво світили зорі, мене до неї підвели і я зрозумів, що зараз мені туди потрібно лізти. А це 153 метри над землею. Ми лізли туди десь годину. У мене вже відвалювалися руки від утоми. На останньому прольоті драбина виявилася трохи пожита, ходила під нічними вітрами. До того я думав, що не боюся висоти, але там зрозумів, що народився вдруге.

А потім я почав ходити в зону сам.

Свої походи в Зону Маркіян Камиш описав у повісті “Оформляндія”

Прип’ять і села

Прип’ять – це не мертве місто. Там гавкають собаки, постійно лазять якісь мужики, їздить білий “івеківський” бусик і туристичний автобус, в який іноді хочеться кинути цеглину. А ще їздять “металісти” (нелегали, які вивозять з зони метал. – Ред.) на мопеді “Верховина”. Але ввечері Прип’ять помирає і дійсно перетворюється на мертве місто.

Попри всю свою покинутість, Прип’ять не зовсім мертве місто

Тому щоб дійсно відчути відчуження, я ходжу в села, причому в села не на туристичних маршрутах: Денисовичі, Машеве, Чапаївка, Городчан, Крива Гора, Кошівка, Старосілля, Усів, хутір Золотніїв, Новий Мир, Весняне.

Звірі

Зустрічі з тваринами трапляються постійно. Найчастіше – з кабанами. Якщо це стається вночі, то це гарантований передінфарктний стан. Бо ця тварина спить, відпочиває, а тут її раптом будять різні розгульні елементи. А якщо зустріти їх удень, то це маленькі хрюшки, і нелегал відразу думає, де мій фотоапарат, а не як мені втекти.

У Зоні буяє дике життя

Вовки – теж буває. Але вони бояться людей більше, ніж ми їх боїмося. І коли в лісі чути їхнє виття, то лякатися нічого, бо якщо вовки виють, то значить, вони не на полюванні. Принаймні я так собі думаю.

Лосі – це окрема тема. З ними часто зустрічаєшся у вересні, коли в них гін. Якось ми сидимо в хаті з вибитими вікнами, а на вулиці з одного боку – лось, який хоче паруватися, а з іншого боку – ще один лось, який хоче паруватися. І вони ходять довкола хати. І як тільки зайшло сонце, почалося страшенне ревіння, яке не відрізниш від ведмежого. Були випадки, коли люди, почувши цей звук, вилазили на сосну й викликали міліцію з КПП.

А ще був один випадок у 2014 році, коли я підбив чотирьох друзів “відкупорити” – так у нас називається перший похід в якусь місцевість – село біля прикордоння. Ми переправилися через Дніпро на човні і так нелегально потрапили в зону. Дуже довго йшли до хутора, з якого раніше не було ніяких фотографій. “Відкупорили” його і знайшли там одну-єдину цілу хату. Були дуже втомлені й не закрили на ніч дверей, хоча завжди це робимо. А вікна вибиті. Лягли там ночувати, і тут до нас у гості, прямо в дім, прийшла рись. Друзі будять мене і кричать: “Маркіян, там рись!” У мені все холоне. Але тоді з’ясовується, що вона начебто втекла з коридору, бо рись завжди після першого контакту з людьми тікає. Я такий: “А, ну добре” і засовуюся в спальник. І тут чую дихання, яке мені здається ведмежим, як з фільму Х’ю Гласса. Я білію, вилажу зі спальника і розумію, що вона не пішла, бо, мабуть, десь поруч її кошенята.

Рисі активні і влітку, і взимку

Може, хтось думає, що вп’ятьох можна таку кицьку забодати, але ні. Я впевнений, що нічого б не вийшло. Без шансів. У неї реакція в 14 разів швидша, ніж у нас. І тут ми розуміємо, що бути сталкерами нам більше не подобається. Ми починаємо розбирати цегляну пічку, забиваємо цеглою вікна і барикадуємося в кімнаті. А рись до ранку бігає навколо. Зранку ми сторожко виходимо надвір і бачимо, що вона сидить за десять метрів. Мабуть, її кицьки жили в сараї, який стояв поруч. Ми обережно пішли, і вона нас не зачепила.

Штрафи

Нелегалів ловлять часто. Мене піймали разів шість чи сім. Три рази ми просто “гнали біса” – приходили в міліцейську столову в Чорнобилі, де вони всі їдять, і починали купувати собі їжу. Більшість нелегалів ловлять, тому що вони не вміють правильно заходити в зону. Їх здають водії маршруток або таксисти в Іванкові, тому ми їздимо з перевіреними таксистами. Коли потрібно не впійматися, проблем у мене нема.

Мені досі не прийшов жодний штраф

Що відбувається, коли ловлять? Первинний обшук. Можуть потягнути щось незначне, якийсь ножик, наприклад. Але таке буває рідко. Насправді менти там набагато людяніші ніж ті, які були в нас у містах. Тоді допит. Потім доставляють у Чорнобиль і там вторинний шмон. Довго заповнюють папірці. Можуть залишити на ночівлю, бо, наприклад, у них нема ключа від сейфу з протоколами. Не скажу, щоб ця головомийка була приємна, але іноді буває весело.

Якось нас зловив прикордонник, який подивився в тепловізор. Це було ще до АТО, і слово “тепловізор” знали тільки люди, які займаються ремонтом теплового обладнання. Вони там полювали за якимись контрабандистами на білій “Ниві”, яка від них картинно втекла, підрізавши міліцейську машину. Але замість контрабандистів піймали нас.

Якщо нічого звідти не виносити – рибу, гриби, метал – то випишуть звичайний адмінпротокол, ніби впіймали в парку за розпиванням пива. Виписують штраф, але здебільшого він не приходить. Мені досі не прийшов жодний штраф.

Радіація

Ніяких дозиметрів у мене ніколи не було. Людина до 30 років взагалі рідко задумується над тим, що буде далі. Вона думає, що житиме вічно. Рве на собі сорочку, і думає, що може так завжди. Це як у Жадана: “Смерть – це будильник, ти сам заводиш його на шосту ранку, а коли він будить тебе своїм сатанинським дзеленьчанням, починаєш нити: мовляв, ще п’ять хвилин, всього лише п’ять хвилин”.

Дозиметрами в Зоні користуються не всі нелегальні туристи

Я розумію, що це шкідливо, але це не так шкідливо, як думає багато людей. Є кілька правил: не пити воду з різних калюж, перед їжею витирати руки серветками, не їсти ягід звідти.

Я намагаюся не лізти в ті місця, в які дійсно лазити не потрібно. А в зоні вони є. Це підвал медсанчастини, про який знають уже всі. Деякі дурні почали туди приходити й, наприклад, забирати собі на сувенір каску пожежника, який вночі 26 числа гасив біля реактора вогонь. Мабуть, не потрібно казати, що ця каска – концентрована смерть. Це прижиттєва премія Дарвіна.

Або підвал прип’ятського заводу “Юпітер”. У цьому підвалі є ящик, в якому, як думають багато людей, лежать шматки графіту, що вилетів з реактора під час вибуху. За п’ять років я жодного разу туди не спускався. Але є люди, які йдуть туди і копаються там, натягнувши респіратор. А це все одно, що стати перед швидкісним потягом “Інтерсіті” і відкрити парасольку.

Священна корова

Раніше мені здавалося, що нелегальне ходіння в зону не тягне на субкультуру. Це, скоріше, був гурток за інтересами. Але сьогодні це вже субкультура.

Як ми називаємо самі себе? Я придумав слово нелеґали – через ґ. Бо це чисто українська забава. Є й інші слова: самоходи, пішоходи, сталкери. Але сталкери – це іронічне. Так кажуть про туристів-клоунів, камуфляжних покемонів, які в протигазі фотографуються на фоні якогось роздовбаного сараю – оце сталкер.

Серед нелеґалів десь 10% дівчат. Але вони зазвичай ніколи про це не розказують і не роблять з цього спектаклю. А ще вони витриваліші. Всі дівчата, яких я водив, витриваліші за більшість хлопців. Є дівчата, які були скрізь у Чорнобильській зоні, але з ними в мережі немає жодного інтерв’ю.

Взагалі я не роблю з зони священну корову. Мені не подобається весь цей поставарійний пафос, хоч я й терпляче до нього ставлюся. Ми не можемо все життя плакати і падати на коліна. Ми маємо щось змінити. І навіть незважаючи на плачевність цієї ситуації, ми маємо її якось використовувати. Працювати з тим, що в нас є.