"У туалеті Верховної Ради підійшов хлопчик, схожий на інтелігентного алкоголіка. Відкрив пакет: там 50 тис дол"

Іван Гаврилюк два роки тому переїхав до Львова, півстоліття проживши в Києві 

– Не люблю зустрічатися з людьми в невідомих місцях. Буваю там, де мене знають і я всіх, – каже актор Іван Гаврилюк. У центрі Львова заходимо до ресторану Rafinad People, спускаємося в залу на нижньому поверсі.

– Власник Зеновій Заранський – мій друг, – каже Іван Ярославович. Замовляє подвійне еспресо і сто грамів віскі. Обираю бутерброди з червоною рибою і чай зі сливою та корицею.

Кому з нинішніх кандидатів у президенти довіряєте?

– Народний депутат Віктор Чумак колись казав: “Маємо двох президентів в особі Петра Порошенка. Один – для зовнішнього користування, другий – для внутрішнього”. У першій ролі Петро Олексійович – суперпрезидент. А от у внутрішній політиці залежить від оточення, яке в основному – суки. Має поганих радників. Ну, не можна з цим томосом гастролювати Україною за державний кошт.

Серед кандидатів є багато смішних людей. Навіщо на вітер гроші викидати?

Балотується міський голова Львова Андрій Садовий. Його підтримують городяни?

– Він розумний, але ніколи не виграє президентських виборів. Колишньому голові СБУ Ігорю Смешку теж можна вірити – розумний, потужний. Руслан Кошулинський від “Свободи” – порядний. Але в них немає шансів на перемогу.

З отриманням томоса наша церква очиститься?

– Томос – це прекрасно. Вся Україна завдяки цьому очиститься. Це політичне рішення. І слава Богу, що воно відбулося.

Московський патріархат – це бандити. Від їхніх парафій у Росію вивозили до 18 мільярдів доларів на рік. А скільки в їхніх церквах зберігається зброї!

Чи імпонує вам обраний предстоятель Православної церкви України Єпіфаній?

– Я схильний думати, що це світла людина. Зараз взагалі дефіцит на порядних людей.

Чула, ви жодного разу не сповідалися.

– І не буду. Якщо віруєш у Бога, не обов’язково йти до церкви. Мого друга, людину високого рівня, дружина вмовила піти з нею на сповідь. Він хвилин 40 чекав, доки вона закінчить. А сам вийшов через 5. Сказав: “Курва мать. Я гріхів не маю”. А мені потім розказав: “Та я дав священикові 100 доларів, а він мені – відпущення”.

Свого часу ви зустрічалися з провидицею Вангою. Про що повідала?

– Коли працювали над фільмом у Яремчі, на вихідних купили 50-літрову бочку вина, насмажили шашликів. Один з акторів привів лисого, трохи п’яненького болгарина Педко. Я записав його домашній телефон. А 1978-го ми з Миколою Мащенком у Болгарії знімали “Шлях до Софії”. Ми з Брони­ком – Бориславом Брондуковим – в одному номері жили. Нам платили 15 левів добових. Це копійки, як зараз 150 гривень. Нічого на ці гроші не могли дозволити, хіба купити цигарок. У записнику натрапив на номер Педко. Він приїхав за нами і повіз до себе додому. Броник просить: “Іване, скажи йому, хай нас до Ванги завезе”.

Поїхали його машиною за 260 кілометрів від Софії. Був вихідний. Черга до дому Ванги стояла аж до краю вулиці. Броник учепився в сидіння так, що в нього побіліли пальці: “Не піду”. А я пішов.

Вхід, наче в напівпідвал, завішаний сіткою. Сидить Ванга, біля неї стоїть жінка в накрохмаленому одязі. Провидиця взяла мене за руку. Почала її гладити і розказувати про моє минуле. Говорила такі інтимні речі, яких навіть батьки не знали. Казала: “Ти – Божий чоловік. Ніколи нікому не мсти. За тебе є кому це робити”. Розмова тривала більш як півгодини. Наприкінці спитав: “Коли я помру?” Відповіла: “Підеш з усіма”. Зараз я не хочу знати, коли. Але відчую.

Скільки років ви у Львові?

– Два. Прожив у Києві рівно 50 років. Там для мене стала важка атмосфера – тотальна русифікація. А найголовніше – близькі люди, з якими можна було не тільки поговорити, а й покричати, випити, посваритися і помовчати з приємністю, вже пішли в інші світи. Останній був Микола Мозговий. Лишилися вдови.

Був недавно у столиці. Прийшов на студію Довженка, зайшов у Будинок кіно. Усі старенькі. Сум і сум. А у Львові ще є, до кого подзвонити. Кажуть, святе місце пустим не буває. Та буває. Ким можна замінити Параджанова, Миколайчука, Брондукова, Степанкова? Усвідомив: люди – це прекрасно, але як це страшно!

Ми після радянського часу пройшли кілька кіл очищення – одна революція, друга, третя. Ці критичні речі мали би нас змінювати.

– Не відбулося найголовнішого. Поки не буде суду над комунізмом і комуністами, доти ми не очистимося. Фашизм був дитячою грою порівняно з комуністичною системою. Російський поет Євген Євтушенко очолював союзне товариство “Меморіал”. Вони з’ясовували, скільки людей знищив режим із 1918 року по 1985-й. Сказав мені: “Ванечка, эти суки уничтожили 90 миллионов людей, исключая жертв Второй мировой войны”.

А зараз державою керують ті ж самі люди, або їхні діти чи внуки. Колись за віскі балакав з одним радянським розвідником. Він мені приніс 36 копій документів із прізвищами багатьох нинішніх партійних лідерів. Там було написано: де, хто, коли і як був завербований. Уже коли прийшов у політику, побачив, що люди не тільки дволикі – триликі. Верховна Рада – це театр. Вони б’ються, лаються, а потім обнімаються і п’ють коньяки в буфеті.

Вас кілька разів намагалися підкупити.

– Якби я брав ті гроші, то напевно був би мільярдером.

Перша спроба була, коли обирали голову Верховної Ради. Хотіли, щоб віддав голос за Володимира Литвина. У туалеті до мене підійшов хлопчик, схожий на інтелігентного алкоголіка: свіжа сорочка, зачіска на проборчик, але лице таке – наче танк по ньому проїхав. Відкрив пакет засмальцьований, а там – 50 тисяч доларів. “Ты же артист, Ваня. Что тебе стоит – нажать кнопочку зеленую? С красной, скажешь, перепутал”. Я не взяв. Литвин тоді пройшов.

Іншим разом намагалися перетягнути в Партію регіонів. Один політик шикарним лімузином приїхав до мене додому: “Ваня, во вторник идем к Литвину и начинаем отсчет от одного миллиона”. Відповів, що не торгую Україною. Через кілька днів запитав у Віктора Пинзеника: “Приїжджав чоловік і пропонував мільйон. Ти не знаєш, мільйон чого?” Він сказав: “Іванку, там гривні не ходять”.

Втретє отримав пропозицію від пана Клюєва (Андрій Клюєв – глава адміністрації президента-втікача Віктора Януковича. Його розшукують за підозрою у причетності до масових вбивств під час Революції гідності. – Країна) – стати довіреною особою Януковича на Галичині, коли той балотувався у президенти. Ключова фраза була: “Торгуватися не будемо. Усе, що скажете, матимете”.

Як ви ставитеся до нагород?

– Це забавки. Коли людина помирає, а за нею несуть подушечки з орденами. Для чого? Але, коли ти працюєш на благо держави, повинен отримати подяку. Та в нас багато нагород дають просто так. Бачив, як за президентства Ющенка багато недостойних отримали їх за гроші. Коли його каденція закінчувалася, до адміністрації стояла черга. Гроші приймали на другому поверсі, а на четвертому штампували нагороди. Не думаю, що так було тільки за Ющенка.

У чому був мінус Ющенка?

– Лінивий і не вміє тримати слово. Мав таку довіру від народу, якої ні в кого більше не буде. Міг багато зробити. Я мав до нього шість візитів щодо закону про кіно. Йому варто було мізинцем поворушити — і багато змінилося б. Та він цей шанс не використав.

Владу мистецтво не цікавить?

– Віктор Ющенко обіцяв художнику Івану Марчуку дати приміщення під музей. Та чоловік, який входить у сотню геніїв сучасності, досі працює у маленькій майстерні на останньому поверсі в будинку на Пушкінській. Микола Сядристий (майстер мікромініатюри. – Країна), який блоху підковував, недавно святкував 80-річчя. Офіційно його ніхто не привітав.

Про театр, літературу, кіно чиновники нічого не знають і не хочуть знати. Зробили якесь кіно і хваляться. Думаю, дай подивлюся. Якби в мій час таке кіно зняли, то за нього, як казав Миколайчук, треба яйця відрізати. За останній час бачив лише кілька фільмів, які можуть називатися твором мистецтва.

Які?

– ”Поводир” Олеся Саніна, “Брати” Вікторії Трофіменко.

Багатьох вразили “Кіборги”.

– Я вразлива людина. Можу ридати і навіть шаленіти від радості, коли бачу хороше в кіно. Але “Кіборги” цих емоцій у мене не викликали.

Ахтем Сеітаблаєв знімає фільм “Захар Беркут”, головні ролі в якому зіграли голлівудські актори. Як ви до цього ставитеся?

– Прирівнюю це до зради батьківщини. Губимо своє обличчя. Мені це болить. Чому не грають Анатолій Хостікоєв, Станіслав Боклан? Не цінуємо своїх. Роберт Патрік, який виконав головну роль, може, й непоганий актор. Але ж це українська класика. Що той американець у ній розуміє?

Із Богданом Ступкою ви були друзями?

– Дружили із сьомого класу. Але потім розійшлися.

Іван Миколайчук написав для себе роль бандерівця Ореста в “Білому птахові з чорною ознакою”. Він виносив той сценарій. Та в КДБ сказали: “Миколайчук не може грати бандерівця. Він же в “Тінях забутих предків” позитивний герой”. Тому на роль ворога народу запросили Ступку. Це була його сходинка до Олімпу.

Через роки Іван запускав на “Укртелефільмі” стрічку “Украдене щастя” за Іваном Франком. Мав виконувати дві головні ролі. Були перші знімальні дні, але він уже був хворий. Ступка прийшов до нього додому серед ночі: “Відмовся від ролі”. Іван послав його, а Богдан написав на нього донос. Миколайчука зняли з постановки. З цього часу він почав умирати.

Я обірвав усі відносини з Богданом, коли почув цю історію від Марічки Миколайчук. У нас кажуть, що про покійників треба говорити або добре, або нічого. А є ірландське прислів’я: про покійників треба говорити або добре, або тільки правду. Дотримуюся цієї філософії.

Комуністи вербували вас?

– Кілька разів. Хотіли, щоб я доносив на Параджанова, Миколайчука, Іллєнка. Вони не чинили тиску, але обіцяли: “Мы еще встретимся”. Таких зустрічей було, може, 12. Багатьох людей вони ловили на гачок за подружню зраду. Наприклад, під час кіноекспедиції 60 людей їдуть із Києва в інші міста. У кожній групі були два стукачі. Якщо побачили, що хтось із кимось пере­спав, шантажували: “Вы же не хотите, чтобы вашей жене рассказали”.

Це був важіль впливу і на вас?

– Я не був святий, але в КДБ фактажу на мене не було.

Ви з Іваном Миколайчуком грали героїчні ролі. Гадаю, спокус і прихильниць було багато.

– Ми вміли і любити, і горілку пити, і кіно знімати. А зараз, по-моєму, не вміють нічого.

Миколайчук допоміг вам потрапити у світ кіно?

– Якби не він, не було б мене у цій професії. З вокзалу поїхав на вулицю Жаданівського (нині Жилянська. – Країна), 43А, у 21-шу квартиру до Миколайчука. Він відчинив двері, пустив мене в оселю і в свою душу.

Жили в його однокімнатці десь рік. Кухня на 14 “квадратів” і кімната метрів 25. У ній жили Боря Брондуков із дружиною, Миколайчуки і я з жінкою. Спали на матрацах.

Чи правда, що на зйомках вам доводилося ризикувати життям?

– У фільмі “Хліб і сіль” я на повному ходу, закований у кайдани, плигав із поїзда, який їхав 60 кілометрів на годину. На третьому дублі перевернувся і обличчя здер об гальку.

У фільмі “Захар Беркут” загорівся. Між мною і камерою були три чавунні тарілки із запаленим парафіном. Перука зайнялася. Дружина бачила це, знепритомніла.

У фільмі Юрія Іллєнка “Княгиня Ольга” я боровся з ведмедем. Привезли ведмедицю Маню з Тамбова літаком. Дресирувальник дядя Вася мав такий живіт, що можна було ставити на нього пиво. Хоч як його одягали, не міг мене дублювати. Я підійшов до Юри і говорю: “Давайте зіграю сам”. “Та ти з глузду з’їхав! – каже він. – З тебе скальп знімуть, а я буду в тюрмі сидіти”. А літак вже чекає на ведмедя в аеропорту. Гроші великі. Треба щось робити.

Страху не було. Підняли ведмедицю на задні лапи. По боках дві жінки стояли з револьверами. Маня пішла до мене і протягує до обличчя лапу. Дав їй хліб із цукром. Виліз на неї, у пащу їй голову запхав. Страх прийшов на четвертий день, коли я усвідомив, що робив. Бо, коли після мене до Мані підійшов дядя Вася, вона так заїхала йому в голову, що відлетів на 4 метри.

Про яку роль мрієте?

– Хочу зіграти потужного героя в хорошого режисера. Треба гарну крапку поставити у творчому житті. А може, й не треба, хай буде три крапки.

Яка різниця в роботі акторів театру і кіно?

– У мене дружина все життя в театрі пропрацювала – це муштра. А в кіно – ти вільна людина.

Чи маєте страхи?

– Найбільший страх – коли щось станеться з моїми близькими. Краще б зі мною – знаю, що переживу.

1969-го під час зйомок “Захара Беркута” нас 13 чоловік їхали вантажівкою в Мукачеве, щоб купити джинси. Там була барахолка, де вони, американські, коштували 75 карбованців. На повороті водій не впорався з керуванням, машина перевернулася. Мене викинуло першим. Кузов потрапив у калюжу з коров’ячим лайном, усі борти розлетілися. З-під них почали виповзати люди. Жінки були голі – одяг і білизну порозривало. Взуття лежало окремо. Тая, жінка художника Юрія Якутовича, виповз­ла з кабіни з дітьми. А моєї дружини Мирослави немає. Дивлюся: її шия затиснута між кінцем кабіни і кузовом. Якісь півхвилини – і в цій багнюці вона сконала б. Я руками підняв борт і витягнув її. Не знаю, звідки сили взялися. Два тижні не було зйомок – не міг взяти в руку ложку. Була страшенна крепатура, біль, усе понапухало, не міг пальці звести разом. Після аварії ми випили весь алкоголь у ларьку при дорозі. Але всі лишилися тверезі, бо були у стані шоку.

Скільки років вашому шлюбу?

– 2017-го було 50 років. Якби не Мирослава, мене вже на світі не було б. Дружу з цією жінкою. Вона багато пережила зі мною. Стримувала від багатьох речей, а до багатьох – стимулювала. Повага, дружба – це важливіше за любов.

Розмовляла Валерія РАДЗІЄВСЬКА, фото: Валерій ШМАКОВ