Меню

Чому солдати тужать за війною

Чому солдати тужать за війною

Автор: Нолан Пітерсон     

Українською переклав Юрій Сорока

Сержант Американської Армії Джефрі Мартін зупинив машину біля високих бетонних блоків, з яких складено оборонну стіну навколо американського тактично-опертивного центру Шанк в Афганістані. Шар дрібної коричневої пилюки завис у повітрі. Вдалині на обрії виднілися гори з засніженими вершинами, що оточують об’єднану американсько-афганську базу.

Транспортні літаки С-130 і бойові гелікоптери Апач* регулярно пролітали над головою.

“Хочеш подивитися де впала ракета?” спитав він мене.

“Певно, що так” відповів я

“Ти як?” запитав він, знаючи, що на мене чекає.

“В порядку” відповів я автоматично, не до кінця розуміючи чи правда це. “Це стопроцентно відгукнеться пізніше”

Він нічого не відповів.

           Через часті атаки Талібану*, передову оперативну базу Шенк солдати жартома називали “Містом Ракет”. Близькість пагорбів і широко розкинутих районів міста навколо долини, де розташована база, надають бійцям Талібану багато схованок, з котрих можна нишком запускати ракети і міни.

          Базу було збудовано як середньовічний замок. Армовані бетонні бункери викладені мішками з піском і споряджені медичними аптечками. До більшості з них можна добігти протягом секунд коли починає вити сирена бомбового попередження. А вона виє кілька разів на день. Тоді в тебе є два варіанти: якщо ти далеко від бункеру - ти просто падаєш на землю, закриваєш голову руками і тихо молишся, щоб  снаряд не впав поблизу тебе. Втуплюєшся очима вниз і роздивляєшся тріски на фанері, з котрої зроблена підлога твоєї кімнати, або травинки в полі, де ти впав. Фокусуєшся на звуці сирени і чекаєш на звук вибуху талібської міни. Сподіваєшся, що це буде далекий гук, а не червоно-білий спалах і жар, а тоді темінь...Виживання скорочене до кількох секунд чекання і звичайного везіння.

           Якщо ти опинився поблизу бункера, тоді ти біжиш до нього. Кидаєш все, що ти робив і стрімголов біжиш в укриття. Входи до бункерів відкриті, але на відстані кількох метрів від входу лежить поперечний бетонний блок, щоб захищати від осколків, одночасно даючи відкриту дорогу до бункеру. Звичайно, через прохід видно блакитне небо, що завжди змушувало мене думати, щоб сталося, якби один точний снаряд залетів всередину між захисним блоком і входом. Така ситуація перетворила б схованку в смертельну пастку.  Але ймовірність такого надзвичайно мала, бункери сконструювали так тому, що швидкий доступ є більш важливим, ніж щільне закриття.

           Мартін і я залишили автомобіль і пішли до метрового кратеру у гравії на відстані близько 20 метрів від стіни форту. Це була середина дня і ми щойно пообідали. Стандартний пайок якогось м'яса і сируватих овочів, запитий кількома пакетиками солодкої води, щоб зарядитися кофеїном. 

“Боже”, - сказав Мартін, як тільки ми глянули на кратер, де талібська ракета вдарила в землю. “Нам капєц як пощастило, що ми живі”.

Як по команді ми подивились вверх, в напрямку польоту ракети. На шляху цієї лінії стояла висока радіо-антена всередині армійської бази, приблизно 100 метрів від кратеру. Ми з Мартіном стояли під височіючою сталевою конструкцією і попивали енергетичний напиток Блю Монстер, коли почався обстріл. Ми вижили тільки тому що встигли добігти до укриття, яке на щастя було поблизу.

Вдалині, за антеною, і шаром вічної коричневої пилюки виднілися низькі афганські будинки. Апачі все ще літали в небі над цим районом. 

“Напевне, це звідтам козли стріляли,” заявив Мартін. “Хоча вони завжди ставлять ракету на таймер і тікають перед тим, як вона вистрелить. Не знаю, чого вони ще його шукають, він давно втік.”

       Мартін прикинув, що таліб цілився ракетою в антену, оскільки її легко помітити на місцевості. Це був добрий постріл, зазначив Мартін. Ракета попала б в вишку, якби не була збита Фаланксом* - автоматичною системою, що захищає базу від обстрілів.

    “Ми повибивали більшість досвідчених бойовиків уже давно”, Сказав Мартін. “Цей козел вміє цілитись, значить вже досить довго воює. То означає також, що він дуже добре знає як сховатись, бо ми шаримо як швидко вбивати тих, хто в нас стріляє.”

Таким чином Мартін переконав мене, що скоріше всього я не загину від точного ракетного удару, коли я вперше прибув на тактично-оперативну базу Шенк. Таліби не живуть настільки довго щоб навчитись точно цілитись своїми ракетами і мінами, запевнив він мене. Вони швидко поновлюють свої лави, але їм бракує досвіду.

Тоді мене трохи відпустило.

           Після нападу ми оглянули зовнішню стіну бункера, в котрому ховалися, і побачили, що він весь порубаний осколками шрапнелі, розміром з монету. Будь-який з цих розпечених металевих шматків міг бути смертельним. Це було чудо, що ми з Мартіном живі, і вага цього нашого близько смертного досвіду почала на мене тиснути. Голова почала крутитись як у п'яного; час і відчуття працювали на якихось інших швидкостях, коли я уявляв що могло б бути і нудотне розуміння того, наскільки близько я був від смерті.

        “Цей звук,” - Мартін продовжував, посилаючись на цей пискучий звук, що видають кулі і осколки коли пролітають над головою, схожий на той,  коли швидко проводиш нігтями по натягнутому нейлоні. “Я знаю цей звук. Це було близько - аж заблизько”. Це специфічний звук, котрий раз почутий в бою, завжди буде включати в тобі древню, примітивну частину мозку, котра керує твоїми рефлексами, що вирішують питання життя і смерті. Напевне, саме тому Мартін випередив мене по дорозі в бункер на кілька секунд. Будучи бойовим ветераном двох війн і восьми відряджень йому довелося повоювати набагато більше за мене.

           Кажуть, що коли стає “спекотно”, тоді включається те, що ти вчив на вишколі, і ти більше не думаєш про те, що ти робиш. Працює виключно м'язова пам'ять. Ти просто працюєш на автопілоті. І це, до певної міри, правда. Вишкіл, в кінці кінців, це просто безпечна симуляція смертельно небезпечних ситуацій.

Журналіст Мальколм Гладвелл в своїй книжці  “Outliers” робить висновок про те, що щоб зробитися експертом в якійсь навичці потрібно вправлятися 10 000 годин. Можливо, це і правда. Але одна смертельно небезпечна ситуація має подібний ефект, як ті самі 10 000 годин, випалюючи в твоїй пам'яті кожен рух, що врятував тобі життя. І коли будь-яка частина цієї небезпечної ситуації повторюється — звук повітряної тривоги, писк пролітаючої шрапнелі, звук, коли куля пролітає над головою — ці підсвідомі реакції, котрі колись врятували тобі життя, автоматично включаються, ніби вони були викарбувані десятками тисяч годин тренувань.

           Як колишній військовий пілот я знаю про цей феномен. Під час вишколу пілотів на симуляторах інструктори раз за разом ставлять пілотів у безвихідні фатальні обставини. Ми вибиралися з кабін симуляторів, стікаючі потом, і з серцями, що вискакували з грудей. Хоча ми просто сиділи в симуляторах, рухаючи тяги і клацаючи кнопки, наші тіла працювал,и ніби ми бігли тріатлон. Але власне в цьому суть. Гормони, що викидаються під час високо стресових ситуацій, дають сигнал мозкові  записувати все в найбільших деталях. Еволюція навчила нас цьому фокусу. Печерна людина, котра найкраще запам'ятала як вона вирвалась з лап шаблезубого тигра, статистично має більші шанси вижити наступного разу.

           Саме тому час зупиняється під час автомобільної аварії, чи коли тебе пробують пограбувати. Адреналін, що викидається в кров запускає гіперактивний режим мозкової пам'яті. Твій розум і відчуття починають працювати на підвищених оборотах, сприймаючи всі навколишні деталі з надлюдською чіткістю і комплексністю. Через те подія, що займає долю секунди, займає стільки само місця в пам'яті як тиждень чи місяць. Через багато років ти можеш згадати дрібниці — почуття, кольори, запахи більш яскраво, ніж ти пам'ятаєш сьогоднішній сніданок.

           Через рік часу я чудово пам'ятаю деталі виразу лиця Мартіна, коли над нами вибухнула ракета. Я можу згадати волосинки на лиці, котрі він пропустив під час гоління. Цього вересня в Україні на мене був націлений АК на блок-пості сепаратистів. Мені чудово запам'ятався узор судин на руці солдата.

І ця надмірна уважність часто розширюється поза самого інциденту, що її включив. Протягом годин, а часом і днів після того  як ти майже вмер, життя просто видається...кращим.

Ти смієшся легше. Навколо краще пахне. Ти помічаєш маленькі нюанси речей, на котрі ти сто разів дивився. Тобі хочеться говорити про те, що сталося, тобі хочеться сказати рідним і близьким про те, як ти їх любиш. Тобі хочеться кохатися як останній раз.

Ти живеш жорсткіше і правдивіше ніж будь-коли до того. І це приємно.

           Увечірі, коли я повернувся до Флориди після відрядження в Афганістані в якості військового журналіста, я проїхався через дюни в сторону заходу сонця. Зупинився біля дороги, простягнув руки і відчув сонячне тепло на шкірі. Закрив очі і було видно червоне сонце крізь повіки. “Я почуваюся таким живим”, - думав я тоді.  “Хотілося б все життя так прожити.”

Це є Пост Травматичний Стресовий Розлад*

Це нездатність до звичайного життя у порівнянні з амплітудою життя на війні. Це залишки стресу і переживання, що звичайне життя  - це просто відлік часу до повільного згасання.

Спитайте більшість ветеранів який їхній настрашніший момент в житті, і вони швидше за все скажуть, що це війна.

Але також є дивний момент. Якщо спитати їх про найкращі моменти з їхнього життя, вони звичайно відповідають, -  це також війна.

Це майже неможливо до зрозуміння тому, хто ніколи не був на війні. Але висновок, котрий ми можемо зробити з цієї дивної правди є ключовим для розуміння почуттів 0.75 відсотка населення США у війську і біля семи відсотків бойових ветеранів.

Всупереч тому, як показують цю проблему реклами Фонду Поранених Воїнів, бойові ветерани не зламані, вони не є жертвами. Не треба їх жаліти чи кидати сумовиті погляди на них з відчуттям - “Ой, як соромно”.  Жаль до них применшує їх заслуги і спотворює труднощі, котрі вони пережили у війську.

Бойові ветерани пережили такий спектр емоцій, розмах котрих в десятки разів перевищує емоційні коливання звичайного життя. Саме тому надзвичайно важко перейматись за якісь звичайні дурнуваті справи після повернення з війни. Спитайте ветеранів про це. Це дуже поширене відчуття.

“Коли Кріс перший раз вернувся додому його все дратувало”, - Тая Кайлі написала про свого чоловіка — морського котика і  снайпера Кріса Кайлі в “Американському Снайпері”. “Особливо -  Америка. В машині по дорозі додому ми слухали радіо. Люди не говорили про війну, життя продовжувалось ніби в Іраку нічого не відбувається . Люди говорять про якусь хєрню," — сказав він. “Ми воюємо за цю країну, а всім то до сраки.”

Нормальне життя, яке б воно не було, видається дурнуватим і беззмістовним. Це сіре повернення, що спустошує тебе. Відчуваєш, ніби існуєш на межі, тільки дотикаєшся до життя і ніколи не зможеш повернутися до всіх висот і падінь правдивого, повного життя на війні.

Але Пост Травматичний Стресовий Розлад - це не ностальгія. Ностальгія, насправді, то просто забування паскудних частин пам'яті. А поганих частин війни ти ніколи не зможеш забути. Біль втрати друга чи образи мертвих відбиваються у всьому,  що ти бачиш , і відгукуються у всьому, що чуєш. Навіть, у моменти комфорту ти сумуєш за тяготами передової. Важкі часи, принаймні, давали тобі якісь відчуття. І це те, за чим ти найбільше сумуєш — відчуття, що ти живеш.

           Ти говориш щось на кшталт:  “Я був щасливіший в фанерному бараку в Афганістані, де все моє добро вміщалося в рюкзак, ніж зараз в квартирі, де є все, чого я хотів”. Так казав один ветеран, що зараз працює на Волл Стріт.

Але це не має сенсу. Чому мрії ,котрі підтримували нас у важкі часи, видаються таким розчаруванням, коли ми повертаємось до них додому?

Можливо для тих, хто був на війні, система координат, котрою вимірюється задоволення і біль була цілковито змінена.

Ти не сумний. Ти просто ніякий. Тобі починають подобатися відчуття, котрі тебе ніколи не цікавили і котрі потребують найгірших подій в житті, щоб їх пережити.

Ти що раз більше ображений на тих, хто живе своїм життям, байдужий до твого досвіду і до побратимів, з котрими ти служив. Дрібні радощі і досягнення, котрі керують життями більшості людей і перешкоди, котрі вони нібито долають, видаються несуттєвими. Ти бачиш відбиття спогадів війни у кожній частині свого життя, і думаєш, згадуючи війну, як ці люди навколо тебе можуть просто так жити.

Це Пост Травматичний Стресовий Розлад

Бойові ветерани не зламані. Вони просвітлені, глибокі душі змушені жити своє життя згідно правил і шаблонів, котрі не дають тобі можливості стати щасливим в цьому світі.

І ті, хто безповоротно відійдуть у пітьму, з котрої самі не зможуть вибратися. Це не війна їх зламала — це Мир, в котрий вони повернулися, але котрого ніколи не знайшли.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

*AH-64 Apache - основний бойовий гелікоптер армії США

*Таліба́н (араб. طالبان‎ — «студенти») — радикальний ісламістський рух сунітського напрямку, що зародився у Афганістані серед пуштунів у 1994 році, керував Ісламським Еміратом Афганістан з 1996 до 2001 року та регіоном Вазірістан на півночі Пакистану з 2004 року. Характерною рисою талібів є чорні тюрбани та білий одяг. В умовах громадянської війни, яка не припинялася після повалення  прокомуністичного режиму Мухамеда Наджибули в 1992 році, таліби закликали афганське суспільство до єднання та миру під прапором ісламу. В США рух Талібан внесено до списку терористичних організацій. 

*Phalanx Close-In Weapons System

*Posttraumatic Stress Disorder (PTSD) це проблеми з ментальним станом людини котрі можкть виникнути після травматичних переживань. Таких як війна, знущання, чи стихійні лиха.

Оригінал публікації можна прочитати тут