Чи стерпний Жадан англійською?

Не може американка похилого віку перекладати Жадана. У неї будуть відповіді там, де він тільки ставить питання. "Укрорадянські люди" (радоукраїнці), хай навіть їм 20, схожі на ту американку. Їм не можна давати до рук жаданівської матерії, бо все, що вони можуть з неї зробити - це тулуп з гарячих емоцій. Не можеш подумати - закипай. Жадан почав для них писати, тому слова, які раніше давали мені тлумака, сьогодні дають мені тулупа. Читанням поезії та прози Жадана бракувало радикалізму в американському університеті - і це якраз те, що в цих університетах люблять.

Смерть, морок, війна. Ось нові теми збірки, яку Жадан привіз до Америки. Він займається своєю гуманітарною місією: збирає гроші на луганську лікарню, проводить дебати, зрештою, його позиція мудра. На те він і поет. Утім, я мусив перечекати шторм патріотичної поезії а-ля Первомайський, аби почути вибране із давнішої творчості. Там у Жадана, що не рядок, то крок, марш, наступ на читача. Він напливає й трохи відступає, штовхаючи читача далі й далі, аж поки той не падає. Зазвичай у нього б’є не останній рядок. На останньому вже просто неможливо встати. Нокдаун.

У прозі Жадан безкінечно підслуховує чужі розмови й видає за поезію. Гротескність буття в Україні лягає на сторінку, наче це вже і є проза. Бики, жлоби, олігархи викинуті зі світу Жадана. Це гарне місце, аби від них утекти в кращу Україну, яка ніколи не виросте, як не виростає жаданівський оповідач. На руїні цінним залишається лише велике серце. Я продемонструю:

«Більше нічого не буде, - вона повторює, -
і так було стільки всього недоречного.
Не буде нічого дивного, нічого потворного,
нічого, що можна підтвердити чи заперечити».
Влітку на ранок така золота її вулиця.
Закохані й пияки прокидаються першими.
«Більше нічого не буде, - вона дивується, -
все починається, все нарешті завершилось.
Більше жодних образ, жодних очікувань,
жодних повернень із сумнівами та пробаченнями,
жодних підлітків із божевільними вчинками,
і жодних старих із жахливими передбаченнями.
Тільки місто з легкими вікнами та верандами,
з освідченнями – зворушливими, але недостатніми.
Побачу жінку, що торгує трояндами,
куплю в неї всі. Куплю всі до останньої.
Буду триматися світла, що завжди горітиме.
Більше жодної втечі. Жодної помилки.
Ітиму собі кудись із мертвими квітами.
Ніби на поминки, чорт, ніби на поминки».

“Ворошиловград”, як мені зауважив американець, перекладач за фахом, має багато стилістичних огріхів: мова надто стандартизована, позбавлена жаданівського широкого наступу й невеликого відступу. Попри те, переклад “Ворошиловграда” розсмішив з літургійного сну. У прозі більше місця для великих думок. І бити легше з боку.

Ви чуєте, як Жадан промовляє: “Хай ніколи не зникне запах вітру з твоїх футболок”? Цей вітер у словах, він б’є в обличчя. Цей вірш має перекладати байкер, бажано, бітник. Зрозумійте мене правильно, я не проти американських пенсіонерок. Часом від них виділяються найкрасивіші й наймудріші слова. Утім, румба Жадана не звучить так англійською. У ній навіть меланхолія світиться життям. Поки залишається насолоджуватися привілеєм читати українською. Жадан - це український Ніцше з 90-х. Гарно мати під рукою. З його поезією глибше кохаєш, з його прозою - безстрашно забуваєш.

Сергій Терещенко