Меню

Доброволець. Маленька сповідь.

Доброволець. Маленька сповідь.

Текст Володимира Регеші від першої особи.

Я не вважаю себе ветераном. Ніколи не піду по довідки, посвідчення, землю та ще якісь добряки, попри пропозиції. У мене немає і не буде “корочки” УБД, адже ніколи не був в лавах ЗСУ та інших силових структур. Це моя особиста позиція, яка стосується лиш мене і нікому не нав’язується. Я не ходжу Києвом по-формі, знімаю її одразу, бо так на мій хлопський розум правильно. Всі нагороди (більше 20 шт), серед яких є кілька державних (правда від іншої держави - від Президента та МО Литви), від РНБО, Орден “Народний Герой” віддав до музею, бо це не мої особисті нагороди, а спільний здобуток всіх тих надзвичайно нереальних людей, що були поруч. Собі залишив лиш нагородну зброю від МВС “Форт-17”, з якою не розлучаюся ніколи.
Я не вибирав собі позивний. Сантою мене назвав Саня Парус із 74-го ОРБ. Так і приклеїлося. Мені подобається.
Я пішов на війну, щоб захистити свою родину і по якійсь іронії долі через це втратив її. А нової не збудував. Мій підрозділ став моєю сім’єю і це не просто слова. Діти - моя найбільша втіха та любов.
Я звичайна людина з купою вад та комплексів і завжди до останнього пручаюся, коли з мене намагаються зробити якийсь символ, тим більш - коли обзивають “легендою” і “героєм”, бо сам знаю ступінь свого “героїзму”, який побудований на важкій праці моїх бійців та щасливому збігу певних обставин.
Найстрашніше за роки війни для мене особисто було зателефонувати Яні - дружині Шамана, щоб повідомити про смерть її чоловіка. Тоді я вперше назвав його Діма...
Жінки в моєму житті відіграють дуже важливу, а іноді і визначну роль. Мені здається, що вони і згублять мою буйну голову. Одна - точно.
До алкоголя відношуся крайнє позитивно, про що колись написав в анкеті ДУКу. Найулюбленіший напій - Jack Daniel’s Old №7.
“Чєловєк - нож, заточєний на убійство” - кілька років тому написали про мене в одному московському виданні. Це приємно, хоч і неправда. У мене немає якихось сильних емоцій при прямому попаданні в ворожий бліндаж, крім гордості за своїх хлопців та за якісно виконану роботу.
На п'ятому році своєї війни спробував лікуватися у психіатра. Потім зрозумів - не хочу ніякої коректури власної поведінки та світосприйняття, краще буду плекати в собі всі ті почуття та переживання, що здобув за цей час - вони дуже дорогі для мене.
Не можу ненавидіти людину. Можу лиш любити, або зневажати.
Стосунки з Богом якісь особисті. Здається, що у нас прямий зв’язок, без посередників та зайвої мішури, в якому ми розуміємо один одного.
У мене є куміри на війні. Серед добровольців, ЗСУшників, медиків, нацгвардійців і волонтерів. Не я їх собі сотворив, а вони самі своєю працею та відданістю справі стали для мене прикладом. Не підпорядковуючись нікому взагалі, я знаю людей, за якими пішов би безумовно, навіть знаючи, що це квиток в один кінець. І з цими людьми буду продовжувати розпочате, попри заборони, виводи та цькування з боку високих кабінетів.
За кого буду голосувати - це моя справа і точно не буду нікого агітувати. У кожного є своя голова на плечах, куди власні мізки не вложиш.
На мою долю випало багато щасливих і трагічних моментів. Робив багато дурниць, за які соромно та багато вчинків, за які пишаюся собою. Та, я завжди намагався бути щирим і відвертим, навіть в своїх проступках.
Іноді мені здається, що взяв на себе занадто і не винесу цього мішка чужого болю, що став моїм. Він волочиться позаду і пригнічує. А іноді міняю плече, беру зручніше і тягну. Інакше не виходить та й не хочеться.
Номер телефону незмінний багато років. У кого немає - можу дати.
Я звичайний доброволець, яких сотні і тисячі. Які не вимагають до себе якогось особливого ставлення, бо самі обрали свій шлях і йдуть ним. До зустрічі на цих шляхах. Я йду далі.
Дякую за увагу!