Oh, magic! - вистава австрійців у Івано-Франківську

Повний наш світ та завжди наче чогось не вистачає…Хай трапляються ті, хто  додасть жаги дістатися до нових висот і глибин та знову ж таки залишить недосказане…

         Вистава “Oh, magic!” австрійського режисера та актора Сімона Маєра  на сцені івано-франківського театру у рамках фестивалю сучасного мистецтва PortoFranko струсонула глядацьку уяву пошуком уявних меж. Первісна темінь. Слабкі звуки на кшталт крапель, що зриваються в ущелину і так -10 хвилин. У нетрях залу зароджується нетерплячка, окремі оплески, нервові смішки, особливо, коли на секунду музика різко вмовкла. “Антракт”,- сказав хтось неголосно. Почули всі, зареготав дехто. Виник стовп світла від низько поставленого по центру ліхтаря, який вишукував своїм стовпом по залі, стелі, стінах щось чи когось… Ось кришка рояля, з якимись дармовисами, що нагадують у співжитті звуків  і одинокого світла   віко труни. Музика змінюється, з’явився   робот-мікрофон, що значно вищий від ліхтаря (на стояку) і починає дражнити світло, кружляти навколо, перетворюючи картинку у діалог, гру, наче дитячу, далі - уява малює вже дорослі стосунки.

Чотири людські постаті живуть окромішні життя на сцені довго. Центральна фігура віддається небезпечній грі з роботами - мікрофоном і ліхтарем, залучає до “розмови”, приручає, підпадає до поступової вищості техніки над собою!  Сцена поступається перед стрімким летом героя навсибіч; з’єднуються, не змішуючись волання, гуркіт, розпачливі зойки роялю, оглушливі ударні, мотання хайром (у кого воно є!) Крики, несамовитий рев, четвірка на сцені перетворюється на роботів у їхніх злагоджених  і трагічно рвучких синхронних рухах.

За роялем - жінка із зібраним у недбалий жмут волоссям. Вона креслить несподівані траєкторії гри на роялі: задіяні руки, ноги; клавіатура вторить вигинам її тіла і дивного фраку.

Довге волосся “ударника” приховувало гримасу відчаю, болю; бажання встрибнути зі шкаралупи страждань, виносило персонажа на авансцену, скочувало до зали, крик з глибин його нутра нісся і  конопатив всі щілини свідомості…

      ЛІтній чоловік у глибині сцени, схожий на Бахуса повновидим обличчям у сивій бороді і голим скальпом,   підпав під первісний шал ритуального дикого танцю і тут… почалося щось крещендове, небачене та нечуване для нашої невинної свідомості: герої сцени миттєво, один за одним,  скинули всяку одіж,  продовжуючи свої дикі танці і гуки, трясучи всіма частинами тіла, що могли трястися! Миготячи, стрибаючи, танцюючи над “вогнищем” ліхтаря, перетворюючи оскал зубів на потойбічну маску, спрямовуючи поперемінно червоне і фіолетове світло у глибини міжніжжя, головний герой вишкірював на зал реальне пекло в огромі всіх фобій…

Глядач завмер, зіщулився, витріщився, невпевнено і криво посміхнувся, більш сміливий та розкутий голосно реготнув, дехто посунув до виходу…

Та тільки незворушно терплячий холоднокровно дочекався фінальної сцени (це була і я), коли після півторагодинного скаженого ритму, реву, гуркоту, стрибання тіла впали у знемозі і разючій наготі, і на зал хвилями понісся запах поту, понукли переможені роботи, кришка роялю та стійка мікрофону “поросли мохом”, розпачливо кивалося світло ліхтаря - все.

Зал  видихнув, заревів, заплескав!

На виході переглядалися, шукали поглядами однодумців, не знаходячи однозначних висновків. Прес-конференція на малій сцені показала милих і гарних людей, акторів, хто не боїться пошуку,  створює нові реальності, досліджує невідомі досі комори свідомості, доводить, що все, створене Богом, - прекрасне і потрібне. ""Треба себе не сприймати всерйоз, – пояснив свій "прогрес" Сімон Маєр. – Якщо ти займаєшся мистецтвом, ти повинен постійно трансформуватися, постійно розвиватися і виходити за межу".

Не поспішаймо судити, з хаосу виникло Світло й Порядок.