Про історичні паралелі російсько-українського конфлікту

Тепер, коли мої російські та українські друзі, дізнавшись про черговий обстріл в Донецьку і Луганську і подивившись на карту антитерористичної операції, запитують, коли ж це скінчиться, я можу показати їм іншу карту – карту Індії та Пакистану.

Всякий раз, коли конфлікт у Кашмірі затихає, ми забуваємо, що дві сусідні країни, які володіють ядерною зброєю, перебувають в стані перманентного протистояння. І коли це протистояння спалахує в черговий раз, воно знову стає головною темою світових новин, витісняючи з перших смуг всі інші конфлікти. Тому що всякий раз світ підходить до межі великої війни, можливої загибелі сотень тисяч людей і навіть застосування ядерної зброї. І так майже вже сім десятиліть.

Втім, потрібно згадати, що в 1947 році індуси і пакистанці були жителями однієї країни, британського домініону, розділеного за релігійною ознакою. На момент цього розділу ніяких пакистанців як політичної нації просто не існувало – я б навіть сказав, що пакистанська політична нація багато в чому сформувалася, «відштовхуючись» від могутнього сусіда. Але і в Індії саме існування Пакистану – як, втім, і мільйонів мусульман у самій країні – створило умови для протистояння між державницьким конгресом Джавахарлала Неру та Індіри Ганді і націоналістами Атала Біхарі Ваджпайї та нинішнього прем'єра Нарендри Моді. До речі, перемога останнього на парламентських виборах дала можливість багатьом експертам передбачити загострення конфлікту з Пакистаном – і вони не помилилися.

Все, що є сьогодні в конфлікті між Росією і Україною, між Індією і Пакистаном вже було. Були справжні війни, які завершувалися перемир'ями. Були спроби окупації чужої території. Було сприяння сепаратизму на частині території противника з метою його ослаблення – так на політичній карті світу з'явилася Народна Республіка Бангладеш. Зауважу пунктиром – саме народна республіка, а не яка-небудь ще.

Війна, в якій одна зі сторін заперечувала наявність своїх збройних сил у конфлікті теж вже була – 15 років тому, в кашмірському окрузі Каргіл. Ісламабад досі запевняє, що його військові не були учасниками протистояння, це все повстанці з пакистанської частини штату... Дуже важливо розуміти і те, що конфлікт Індії та Пакистану сформував правлячу еліту в обох країнах. У Пакистані після декількох років цивільного правління еліта дійшла висновку, що Індії зможе успішно протистояти тільки згуртована мілітаризована держава. Так на чолі країни з’явилися генерали.

В російсько-українському протистоянні багато що вже сталося. Крим, захищати який Україні було непросто, зважаючи на його специфічне географічне положення, та в якому живе байдуже до «материка» населення, нагадує мені Бангладеш. Ну а розділений Донбас – типовий Кашмір. І якщо частина території сусідньої країни залишиться під російським впливом, навіть і не формалізованим, а інша частина буде «звичайною» Україною, нових конфліктів не уникнути.

Україна у своєму прагненні відновити територіальну цілісність і помститися за удар в спину після «революції гідності» ставатиме все більш згуртованою і мілітаризованою країною; політики, не здатні відповідати на цей виклик, втратять владу і перспективи. Росія витрачатиме все більше сил і ресурсів на підтримку порядку в «вільному Кашмірі» – в Донбасі та Криму, в самій країні порядок денний чітко кристалізується в протистояння між «державниками», що намагаються зберегти багатонаціональне і багатоконфесійне співтовариство, і прихильниками російського національного і релігійного проекту. Все це триватиме роками, призводитиме до нових воєн та локальних конфліктів.

Новий етап протистояння почнеться, коли Україна навчиться підтримувати екстремістські національні рухи в самій Росії для того, щоб відволікти енергію противника на внутрішні чвари. В цій нескінченній війні і викуються справжні політичні нації на пострадянському просторі. Майдан, судячи з усього, став лише прелюдією до формування української політичної нації, яка остаточно оформиться в протистоянні з Росією. У самій Росії політична нація формуватиметься не внаслідок внутрішніх процесів, а на тлі протистояння і воєн з Україною – при цьому взаємна ненависть «політичних росіян» і «політичних русскіх» буде не меншою, ніж нелюбов обох цих течій до України.

Чи можна уникнути цих десятиліть крові, смертей і руйнувань? Звичайно, можна. Протистояння Індії та Пакистану стало природним наслідком штучного поділу – як не намагалися колонізатори і політики в обох частинах домініону його уникнути, конфліктна ділянка не могла не з'явитися: якби Кашміру не було, його б вигадали. Протистояння Росії та України є штучним збудженням природного поділу через 23 роки після розвалу імперії, спробою запхати дитину – і, судячи за кремлівськими настроями, не одну – назад в материнську утробу.

Для того, щоб не зануритися в кривавий хаос і не позбутися майбутнього, Росія має лише відмовитися від міфологічного сприйняття реальності, вивести свої війська з території Донбасу та допомогти українській армії в «зачистці» регіону від бандитських формувань, тим більше що таку «зачистку» доведеться проводити і самій Росії, якщо вона захоче контролювати регіон. Ну і одночасно потрібно буде вступити в непростий процес переговорів про майбутнє Криму – благо, конституційні порушення при його приєднанні настільки очевидні, що перегляд статусу території не буде великою проблемою. Обманутим кримчанам – тим, хто дійсно хоче жити з Москвою, – потрібно допомогти в Росію переїхати, це могло б стати спільним завданням урядів обох країн.

Якщо для вирішення цього завдання російській еліті потрібно позбутися Путіна, то це потрібно робити негайно. Куди розумніше пожертвувати майбутнім президента або навіть цілого політичного класу, ніж мирним розвитком всієї держави, яка впритул підійшла до точки неповернення з війни.

Віталій Портников