Я критикував не тільки уряд Яценюка, а переключився й на президента, - Микола Томенко

Микола Томенко і Єгор Фірсов, які не раз критикували членів фракції Блоку Петра Порошенка за корупцію і на знак протесту покинули фракцію, стали першими в історії українського парламентаризму депутатами, яких за вихід з фракції позбавили мандата.

Микола Томенко покинув лави фракції одразу після нічного голосування за бюджет на 2016 рік. Каже, більшість нардепів не розуміли, за що голосують. Томенка обурило не лише «сліпе» ухвалення фінансового документа, а й його антисоціальне, антигуманітарне спрямування. Він про це говорив на засіданні фракції, але усі його зауваження було проігноровано. Та це, за словами Томенка, було не стільки причиною, скільки приводом покинути пропрезидентську силу. Розлам стався значно раніше.

Причина конфлікту з президентом лежить у гуманітарній стратегії. Ще до президентських виборів вони домовились і публічно підписали документ, що фонд Томенка «Рідна країна» формуватиме стратегію гуманітарної політики. Але в результаті Томенка відсунули, а в гуманітарній стратегії, за його словами, мало що залишилося українського. Про це, а також помилки президента, справжніх «тушок» та неосвіченість нинішніх депутатів говоримо з Миколою Томенком (на фото).

— Чому пропрезидентська партія наважилась вигнати з парламенту двох незручних депутатів? Яка була мета: кара та помста за критику,  показова розправа,  щоб залякати інших і таким чином зупинити процес розпаду фракції, чи ще щось?

— Думаю, і перше, і друге. Ще одна причина — історія зі створенням коаліції. Була висока загроза дострокових виборів, багато експертів та політиків до них почали активно готуватися, вже розписували округи. Створення нової коаліції, бодай з 226 депутатів, і нового уряду, було для президента рятівним колом. Мені казали, що вислів «дострокові вибори» для нього був страшнішим, ніж наступ на Донбас… Соціологія показує, що партія Порошенка перебуває між третім і п’ятим місцем, уявіть, як їй іти на вибори? Тоді могло б постати і питання дострокових президентських виборів. Тобто сценарій дострокових виборів треба було зупиняти за будь-яку ціну. Стало зрозуміло, що є лише два учасники коа­ліції: БПП і «Народний фронт», плюс позафракційні. Іншого ресурсу немає. Був час, що Ляшко погоджувався, але за умови, що він стає головою Верховної Ради. Ні «Самопоміч», ні Тимошенко в коаліцію входити не збиралися. Почали рахувати голоси, і 226 не назбиралося. Кожен депутат був на вагу золота. Два голоси, мій і Фірсова, наближали до щасливої миті створення коаліції. Не менш важливим фактором була і моя позиція. Я критикував не тільки уряд Яценюка, а переключився й на президента, і на його Адміністрацію. Було кілька випадків, що в Адміністрації президента чи у Мінфіні, який ні на що не має грошей, ухвалювали рішення не голосувати за певні законопроекти, зокрема щодо освіти чи екологічних питань, а після мого виступу на фракції значна частина депутатів голосували. Крім того, групі людей, які зорієнтовані на Саакашвілі і які чекали на дострокові вибори, було дискомфортно перебувати у фракції. Якби не прецедент зі мною і Фірсовим, то вони також вийшли б із фракції. Причин було кілька, але основна, думаю, для створення коаліції критично важливо було мати ці два голоси. І президент дав вказівку забрати у нас мандати. Вони скористались нормою Конституції, де чітко зазначено, що має бути посилання на відповідний закон про імперативний мандат. Тобто ця стаття Конституції діє на підставі закону. А закону немає. Як Верховна Рада мала би діяти? Обговорити цю ситуацію і проголосувати. Для прикладу, де-юре Веремеєв живий. Тому, що він де-юре народний депутат. Верховна Рада його досі не позбавила мандата. Через побоювання, що людина Коломойського — Палиця — виграє вибори на Волині, Центральна виборча комісія не прийняла рішення щодо призначення там нових виборів, бо парламент не проголосував за припинення депутатських повноважень Веремеє­ва. А у випадку з нами, ЦВК вже не потребувала рішення парламенту.  Могли хоча б прикритися судовим рішенням. Дали б вказівку, і суд ухвалив би відповідне рішення. Ідеально, звичайно, мати прикриття голосуванням у Верховній Раді. Я, власне, на це і розраховував. Але вони розуміли, що голосів не буде. Думаю, максимум за це рішення проголосувало би 20-30 чоловік. Тому пішли найбільш для мене непередбачуваним шляхом — рішенням ЦВК…

— Яка, до речі, два роки як нелегітимна…

— Вони зібралися так блискавично, що ніхто не встиг потрапити на це засідання. Я, звичайно, не буду це ковтати. Вони створили прецедент, і я створю прецедент. Планую пройти шлях до Європейського суду. Зрозуміло, не для того, аби повернути мандат, а для того, щоб більше ніколи з депутатами так не чинили.

— Юрій Луценко назвав вас з Фірсовим «тушками». Не сподівалися від соратника таке почути? Він, як ніхто інший, розуміє, хто такі «тушки»… 

—  Він точно розуміє. Майже уся його «Народна самооборона» свого часу перейшла в «тушки». У Юри є мрія — бути генпрокурором. Щоб вислужитися перед Порошенком, треба завдати удару по найближчих. Це в історії не раз проходили. Групі людей за певні вчинки пообіцяли посади. Магері пообіцяли посаду голови ЦВК, Юрі — генпрокурора, ще комусь губернатора… Вони були найактивніші. Бо більшість мене підтримувала.

Це ж не перший випадок, коли Луценко не пройшов випробування. Пригадуєте 2006 рік, коли Ющенко підписував універсал з Януковичем, який став прем’єр-міністром. Ми усі тоді були шоковані, розуміли, що це зрада. І Луценко також обурювався, казав, що працювати в уряді Януковича не буде. Тоді в автомобільній катастрофі загинув Юра Оробець. Напередодні я, Тарас Стецьків, Володя Філенко і Юра Луценко зібралися і домовились, що разом підемо попрощатися з Юрою, а потім зробимо спільну політичну заяву. Луценко не прийшов. Потім пояснив, що його викликав президент, сказав, що він має залишатися в уряді, щоб захищати інтереси президента, і він вирішив залишитись.

— Якщо повернемося до історії з позбавленням мандата, то мене здивувала позиція усієї фракції. Якось усі це проковтнули. Трохи пообурювались, блоги писали, і по всьому.

— На тому таємному з’їзді БПП, який символічно проходив в Інституті глибинної психології, майже не було депутатів. Там максимум чоловік 40 присутніх. Багато депутатів, в тому числі і я, не знали, що проходить якийсь з’їзд. Зібрали тільки слухняних. Що собою зараз являє ця партія? Там усі люди Черновецького. Оцей Кононенко, Березенко… Чому була така реакція чи, точніше, відсутність реакції? Бо всі думали, що після рішення з’їзду буде голосування у Верховній Раді. І там буде можливість поборотися. А на другий день після з’їзду — рішення ЦВК, і народ розгубився, зніяковів. Взагалі, у наших політиків настрій революційно-войовничий, але до дій зазвичай не доходить. Звичайно, якби більшість фракції заблокувала трибуну на знак протесту проти рішення з’їзду, то, може, це мало би якісь наслідки. А так лише деякі депутати пошуміли в кулуарах…

До речі, наша історія була показовою і щодо інших фракцій-побратимів. Ні Тимошенко, ні Ляшко, ні «Самопоміч» ніякої внутріпартійної демократії не хочуть. Їм треба, щоб рішення приймав лідер партії. Усі вони співавтори законопроекту про імперативний мандат (його ще називають законом про партійне рабство). Особливо це показово на прикладі «Самопомочі». Вони ж перед виборами голосно кричали, що вперше в історії України сформували відкритий для громадського обговорення список. Жодних колишніх депутатів у ньому не було, бо вони начебто всі продажні. І тут з’ясовується, що перший номер списку Ганна Гопко «сидить» у Блоці Порошенка. Вона ж, між іншим, підписала угоду про нову коаліцію. Хоча формально  вона позафракційна. Як і інші подібні до неї персони. Вони зробили це хто за посади, хто за інші речі… До речі, досі не оприлюднено списку учасників коаліції. На сайті Верховної Ради його нема. Такого ще не було! А чому не оприлюднили? Бо коаліційну угоду підписали люди Коломойського, не хочуть їх показувати, ті ж «тушки» від «Самопомочі», які не хочуть світитися. За Януковича спосіб формування коа­ліції за допомогою «тушок», тобто позафракційних депутатів, називали зрадою, а зараз? Куди поділись їхні європейські цінності, про які так люблять говорити? Формуючи нову коаліцію,  скористались антиконституційним методом Януковича. І нічого, всі мовчать!

— Те, що всі ковтають деякі авторитарні прояви поведінки  президента, справді дивує і насторожує. Якщо зараз на це закривають очі, то на що закриють очі завтра?

—  Ну, протягування Луценка на посаду генпрокурора — це також волюнтаризм. Теперішня кадрова політика президента — це удар по освіті та вузівській підготовці. Яка мотивація у студентів, навіщо здобувати юридичну освіту, якщо достатньо бути другом чи кумом, щоб стати генпрокурором. Зреш­тою, навіщо закінчувати найкращі університети, якщо теперішній прем’єр-міністр закінчив заочно МАУП?

— З іншого боку, призначати на посаду генпрокурора когось із прокурорської системи також не вихід. Ці авгіє­ві стайні має чистити людина ззовні…

— Це може бути людина з юридичною освітою, але не обов’язково з прокурорським досвідом. Людина, яка себе не скомпрометувала. Наприклад, хтось із Конституційного Суду, хто за часів Януковича себе не зганьбив, хто голосував проти антизаконних рішень. Такі люди пройшли жорстку перевірку, коли і на сім’ї тиснули, і величезні хабарі пропонували. Чому про таких людей зараз забули? Крім того, як Луценко зможе побороти прокурорську мафію, якщо цього не хоче президент? А що може зробити керівник антикорупційного бюро, цей Ситник, за усієї поваги до нього, якщо він щовечора ходить в Адміністрацію президента? Ну як він може вести розслідування щодо вищих посадових осіб, якщо ходить до них на наради? А другий антикорупційний орган очолила викладачка Яценюка. БПП і «Народний фронт» поділили між собою борців з корупцією. Ілюзій не повинно бути. Я зустрів знайомого, і він мене питає: а чому Ківалова ніхто не рухає, навіть Саакашвілі не може собі дати з ним ради? Хто його буде рухати, якщо він друг президента, який в його академії захищався. Він простий депутат, а має у Верховній Раді два чи три кабінети, свою приймальню. Кадрова політика президента  трагічна…

— Власне це дивує. Адже Порошенко, на відміну від Януковича, не є обмеженою людиною. Він освічений, розумний, хитрий, але допускає такі очевидні помилки. При цьому не робить виснов­ків, хоча, мабуть, знає, що рейтинг падає, кредит довіри вичерпується. Чому так легковажить? Чому не спрацьовує  інстинкт самозбереження? Він же, мабуть, про другий термін мріє?

— Як мені казали люди з Адміністрації президента, стратегія була така: два президентські терміни, а потім одна з керівних посад у європейських структурах. Але йому нарадили, що зараз треба у владі ресурсно закріпитися, розставити на ключові посади своїх людей, забезпечити собі фінансову, медійну, організаційну підтримку, а тоді реалізовувати будь-яку програму. Навіть Сорос на одній із конференцій сказав, що на два роки треба дати більше влади президенту, мовляв, не страшно, якщо будуть авторитарні прояви, нехай проведе реформи, а вже потім хай розбудовує демократію. Але виглядає на те, що дай Боже йому один термін до кінця добути.

— Одна з причин вашого конфлікту з президентом — розбіжності у підходах до гуманітарної політики.

— При президентові створили Раду з питань національної єдності. Я казав, що там не повинно бути чиновників, до цієї ради мали би увійти знакові люди, інтелектуали, українські письменники, актори, художники. Врешті-решт її очолив президент, Ложкін — заступник. А увійшли туди представники ґрантожерських організацій. Вона один раз зібралася, коли її презентували. Не провела жодного заходу. Ви читали книжку Ложкіна? Здається, лише я  її прочитав. Там Ложкін перей­мається, що робити з російськомовним населенням, як його адаптовувати. Що в Україні мільйони людей, які виховані на  російській літературі, як їхні гуманітарні інтереси захистити? У книжці голови Адміністрації українського президента немає жодного слова, як захистити українську літературу, натомість він переймається, як захистити «русскоязычное население»! Катастрофа! Або ще один момент. У нас два роки в уряді не було жодної людини, яка відповідає за туризм.   Хоча кажемо, що для України важливий внутрішній туризм. Лише два місяці тому в Міністерстві економіки створили відділ  туризму. Та що не візьми у гуманітарній сфері, все провалено. А зараз ще гірше буде. Квотний принцип формування уряду призвів до дивного розподілу повноважень віце-прем’єрів. По-перше, шість віце-прем’єрів, це маразм. А по-друге, віце-прем’єр з гуманітарної політики Кириленко не відповідає за культуру. За культуру відповідає віце-прем’єр Розенко. А все тому, що між Кириленком і Нищуком існує конфлікт.

— Ви — народний депутат кількох скликань, були віце-спікером, як оцінюєте цей склад Верховної Ради?

— За професіоналізмом це найгірший склад українського парламенту.  Значна частина нардепів не розуміє, хто такий депутат і що їм тут треба робити. У цьому парламенті прийнято найбільше резолюцій до світової спільноти, до Європарламенту. Натомість наведу приклад прийняття закону про 12-річне навчання. Ми цей законопроект обговорювали вісім хвилин. Як можна долю десятків тисяч людей обговорювати вісім хвилин? Те, що зараз відбувається, це антипарламентаризм.

— Цей парламент вирізняється, мабуть, ще тим, що у ньому чимало депутатів, які не мають вищої освіти. Ви виступали за те, аби обов’язковою умовою для кандидата в народні депутати була вища освіта?

— Я навіть зареєстрував відповідний законопроект. Як людина може писати і ухвалювати закони,  якщо не має базової фахової підготовки для такої роботи.

Розмовляла Наталія Балюк