Юрій Гудименко: Усім колись доведеться відповісти на запитання: «А що ти робив на великій війні?»

«Воювати за Україну тут і зараз – це, в принципі, найвища честь, яку може собі дозволити людина в світі»

Олег Базар: Ти – сапер підрозділу територіальної оборони. Чим саме ти займаєшся?  Боєць саперного підрозділу має виконувати три функції: фактично, одна з них – це розмінування, друга – це мінування, і третя – це інженерно-облаштувальні роботи, тобто допомога в будуванні окопів, траншей і так далі. На щастя, цими роботами ми займаємося менше, ніж усім іншим. Зараз під Харковом, наприклад, у нас більше розмінування, ніж мінування, в Київській області було навпаки. 

Головна робота – не заважати справжнім саперам. Це мені, в принципі, вдається досить таки непогано. Насправді в нас дуже крута команда, і дуже класний батальйон… Деякі люди зверхньо ставляться до слів «територіальна оборона», тому що вважають, що це щось типу ополчення…

О.Б.: Це легка піхота.

Ні, легка піхота – це якраз факт. Але вважається, що територіальна оборона – це люди, які ніколи не були на війні, нічого не вміють, і так далі, і тому подібне. Так, більша частина з нас ніколи не служила, не воювала, але ми отримуємо досвід від людей, які були професійними саперами, і ми вміємо просто дофіга чого. У порівнянні з тим багажем знань, який чекають від сапера-професіонала, мабуть, відсотків 80-90.

О.Б.: Як багато часу зайняло це навчання? 

З 24 лютого. 

О.Б.: Тобто до 24 лютого ти нічого не знав про саперну справу? 

Фільм дивився про саперів кілька разів.

О.Б.: Страшно було перший раз брати в руки міну?

Трошки ніяково, але коли з тобою поряд працюють адекватні люди, які тобі пояснюють, що можна робити, а що – не можна, як робити правильно, що може статися, якщо, якщо, якщо, і так далі, то в тебе знання витісняють будь-який страх.

Так, ну міна, якщо ти бачиш її на вулиці, виглядає страшно, особливо якщо вона схожа на ту міну, яка є в твоїй уяві. Насправді те, що в твоїй уяві, це швидше за все міна протитанкова…

Фото: надано Юрієм Гудименком

О.Б.: Така велика шайба.

Так, вона на тебе не скочить, вона нічого з тобою не зробить, і не буде за тобою ганятися до під’їзду. 

О.Б.: Я бачив відео, де чувак згрібав їх ногами.

Якщо з асфальту, і якщо ти абсолютно впевнений, що у відступаючої сторони не було можливості щось під неї підкласти, то можна хоч в хокей грати теоретично. В неї нажим має бути мінімум 150-200 кг. Тобто, якщо на неї скочити зверху з розбігу, то будуть дуже прості похорони, тому що нічого не залишиться. А якщо вона просто лежить і чекає на танк, а ти танком не є, то в принципі, можна ворушити. 

Олександр Рудоманов: Цивільні можуть це робити, чи краще… 

Цивільним бажано не робити нічого. Цивільним бажано при знаходженні якогось підозрілого об’єкта телефонувати в поліцію, в ДСНС, будь куди, хоч в газову службу – повідомити і все. 

У воєнних саперів задача не така, як в ДСНС, і методи не такі, як в ДСНС. Логіка воєнного сапера – зробити так, щоб на конкретній території, де знаходяться українські військові, їм нічого не загрожувало. Для ДСНС, які є цивільною структурою, головне завдання – забезпечити життєдіяльність цивільного населення і функціонування державних органів. Різниця дуже велика. ДСНС буде діставати (вибухівку, – LB.ua), розбирати, вивозити на спеціальні полігони. Тобто все буде дуже довго. Якщо ж об’єкт загрожує українським військовим – ми їх відженемо, а об’єкт підірвемо. Буде ямка, і нам пофіг, що було поряд з цією ямкою, це неважливо. Нам важливо, щоб український військовий міг спокійно воювати тут і зараз. Інших задач нема.

О.Б.: З чим в основному доводиться мати справу – з протипіхотними мінами, з розтяжками?

В першу чергу, це нерозірвані снаряди, ракети «Градів», «Урагани», «Смерчі» – все, що нападало з підствольників – ВОГи. Коли росіяни втікають, вони дуже багато чого залишають, і абсолютно логічно, що це треба перевіряти. Наприклад, лежить 10 «цинків» з патронами, 9 можуть бути абсолютно чисті, їх можна навіть використовувати як трофейні, під десятим лежить умовно Ф-ка (осколкова граната Ф-1, – LB.ua) або якийсь фугасик невеличкий. І це все треба перевіряти. Це дуже складно звучить, дуже страшно звучить. Насправді, якщо ти приловчився, то нічого…

О.Р.: Тобто ви працюєте по якихось алгоритмах?

В принципі, так. Алгоритми завжди різні, але вони насправді плюс-мінус дуже прості. Розтяжки шукати фігово, відверто фігово, тому що або це робити дуже-дуже довго і дуже-дуже ретельно, або ти всі не знайдеш. Ну, тобто знайдеш, але, скоріш за все, не так, як хочеш. Поставити розтяжку – це 5 хвилин. Знайти цю розтяжку інколи просто неможливо. Так буває. 

О.Р.: Ти ставиш їх добре? 

Згідно підписаних державою Україна міжнародних актів, встановлення розтяжок, як і будь-яких інших вибухонебезпечних засобів неконкретної дії, тобто з ризиком ураження цивільних, заборонено. Я відповів на питання?

О.Р.: Так. Ти не шкодуєш, що пішов саме в ТРО? 

Я пішов туди, де в мене був контракт резервіста. А контракт резервіста я підписав на наступний день після свого дня народження, 15 грудня 2021 року. Тому що тоді було зрозуміло – буде війна, мені хотілося знати, куди бігти і з ким я буду воювати. Зважаючи на те, що в мене білий квиток, я астматик з дитинства, і в звичайну армію мене не дуже хочуть брати, то вибір був дуже простий. Тому я підписав контракт зі 130-м батальйоном. Він класний, існує вже четвертий рік і у ньому дуже багато ентузіастів, які проводили постійні навчання, тобто можна було чомусь новому навчатися. 

О.Б.: На твою думку, наскільки ідея з територіальною обороною себе виправдала? Бо зараз дуже багато дискусій, наприклад, чи варто було на півроку раніше почати історію з ТрО?

Якщо ми заходимо з позиції, чи варто було це раніше, то дуже великий список, що варто було робити раніше. Але виходячи з тієї ситуації, яка склалася, ТрО показала себе просто чудово. Може, і не ідеально, але ефективність дуже велика. Тому що ТрО зайняла позиції, які раніше займали боєздатні бригади, які змогли продовжити виконувати бойові завдання, рухатись, наступати. Інакше бригадам довелося б виходити вперед, залишаючи позаду себе чисте поле – це прямий шлях до оточення. А тут спрацювало.

О.Р.: Твоя бригада працює ефективно на Сході. Однак, є ситуації, коли інші бригади ТрО не настільки ефективно воюють – через низький бойовий дух чи відсутність мотивації. Від чого це залежить, як ти думаєш? Чому у вас виходить, а в когось ні?

Якщо чесно, мені це не зрозуміло. Воювати за Україну тут і зараз – це, в принципі, найвища честь, яку може собі дозволити людина в світі. Тому що ми творимо історію. І ми всі це розуміємо, у нас немає і ніколи не було проблем з мотивацією. І коли, наприклад, на Харків нам довелося брати менше людей, ніж є в підрозділі, то були скандали, люди влаштовували неймовірні інтриги, щоб потрапити в список – бо всі хотіли. Чому в інших низька мотивація…

О.Б.: Ти ж чув ці історії… 

Чув. Це не означає, що я їх маю розуміти. Просто мені це в голові не вкладається. Я розумію, що буває страшно, я розумію, що буває піздєц як страшно, але це ж війна! Не розумію. Може я просто не здатен зрозуміти.

О.Б.: Я чув таке пояснення – «нас до такого не готували». 

Звичайно. А кого готували? Готували регулярні частини до цього, але їх не вистачає. А чи готували вас до окупації? Чи готували мешканців Бучі до того, що з ними буде відбуватись? 

Якби це була класична війна 17-18 століття, коли йшлося про те, що оце герцогство піде під оцю корону, то абсолютно зрозуміло, чому солдати могли бути низькомотивовані. Тому що вони не розуміли, за що воюють, місцеві мешканці не розуміли, за що воюють, королі не завжди розуміли, навіщо вони це роблять. Тобто проблеми з мотивацією могли бути на будь-якому етапі. 

А у нас війна на винищення, на винищення всіх нас до кінця. Навіть не держави – всіх людей. І якщо ти можеш хоч щось зробити, щоб це зупинити, це треба робити. Я вивчився, наприклад, встановлювати протитанкові міни ТМ-62. Це 15 хвилин. Щоб робити це нормально, близько до ідеалу – години дві. Навчитися ставити МОН-50 чи МОН-90 (протипіхотні міни, – LB.ua) – три години. При чому, я цьому міг навчитися не в полі, а раз за разом передивляючись відео на YouTube. Насправді, нічого складного. 

Давайте подивимось ще раз, які знання вимагаються зараз на війні? Якщо ти артилерист – питань нема, треба дуже багато знань. Якщо танкіст, якщо в тебе установка «Град», так, потрібні спеціальні знання, які треба отримувати довго. Але в легкій піхоті люди, які хотіли навчатися, просто допитували тих, хто воював. Що робити, коли обстріл, а як зрозуміти, прихід чи вихід, а як те, а як се, а покажи… День, два, три, і ти отримуєш мінімальну підготовку. А до всього іншого неможливо підготувати. 

Звичайно, я не відкидаю можливість, коли командування йобнулося наглухо, а таке буває, і могло людям, які не мали спеціальних навичок, ставити накази, які дійсно не відповідали їхнім знанням. Але якщо мова про ту роботу, яку зазвичай виконує легка піхота – умовно, друга лінія, робота на блокпостах, супровід артилерійських частин чи ще чогось, – то вона не потребує спеціальних знань. Тому що коли в тебе летить зверху, то вивчитися стрибати в окоп – це не спеціальні знання. Це питання виживання. І стрибати вміє плюс-мінус кожна людина. 

Тероборону використовують як легку піхоту. Це система. Пацани з нашого батальйону виконують, скажімо так, більш ризиковані операції, тому що вони готові, хочуть і вміють. А ТрО дійсно стоїть на другій лінії або на третій. Так, в них може прилетіти все, що завгодно. І так, можна загинути. Ну, точно можна. Це війна.

О.Б.: Зараз на Півдні, на Херсонщині і Запоріжжі, Росія намагається створити ще одні ОРДЛО, проводить паспортизацію, наприклад. Ми можемо зараз щось з цим зробити? 

Ми можемо знищити їхні основні сили, які зараз кинуті на територію Донецької та Луганської областей. Це буде дуже важко, це буде не безболісно, ми втратимо дуже багато людей, але нам все одно, рано чи пізно, доведеться це зробити. Тому що ніякі мирні перемовини зараз неможливі. Росія може проводити паспортизацію там пофіг чого. Їм потрібно показувати перемоги своєму електорату, це політика.

Поки ми не знищимо основні сили їхньої армії, вони будуть продовжувати творити те, що творять. Тобто наша головна задача – вбивати їх більше, ніж вони вбивають нас. Просто математика, все. Іншої логіки не буде. Тобто всі ці деталі, паспортизації, арешти проукраїнських людей, призначення там якихось «губернаторів» – це все пил, який тримається на фундаменті їхніх збройних сил, їхньої артилерії, їхніх танків, їхніх літаків. Треба знищити фундамент, і вся ця пилюка просто…

О.Б.: В нинішній кондиції, нашій і їхній, ми на це здатні? 

Ми взагалі на все здатні. На нас працює і математика, тому що зараз наступають якраз росіяни, а ті, хто наступають, зазвичай зазнають більших втрат. На початку війни, наприклад, було 5,5 їхніх на одного нашого. На нас працює світова підтримка, не ідеально, але. На нас працює час в даному випадку, і в нас є мотивація. 

О.Р.: При цьому кажуть, що російські артилеристи – одні із топових в російській армії. 

Я проти того, щоби недооцінювати супротивника. Конкретно російська артилерія, на відміну від їхньої піхоти, показує дуже високий професіоналізм. І коли вони сконцентрувались на досить вузькій ділянці, то їхня артилерія в спайці з «Орланами», які є дуже дешевими і дуже ефективними, теж демонструє дуже високу ефективність. Що з цим робити? Знищувати їх, без жодних варіантів.

«Ідеальною ситуацією було б, щоб Росія перестала бути єдиною державою, щоб вона розпалася на плюс-мінус мононаціональні держави, і щоб вони були зайняті переважно знищенням одне одного»

О.Б.: Недавно ти написав: «Зараз ми ведемо військові дії проти Російської Федерації, але вічну війну ми ведемо проти колективної Росії, інакше кажучи, проти росіян. Але кого ми переможемо – Російську Федерацію, чи Путіна, чи колективну Росію – це велике питання, і питання головне». Це справді головне питання: як нам перемогти оцю велику колективну Росію? 

Перша можливість – зробити так, щоб росіян в принципі не існувало. Це не дуже сприймається цивілізованим світом зараз, але особисто мені здається, що так було б набагато краще. Але все ж таки ми живемо в 21 столітті, тому такої нагоди в нас, скоріш за все, не буде, тому доведеться заходити з іншої сторони. 

Ідеальною ситуацією в даному випадку було б, щоб Росія перестала бути єдиною державою, щоб вона розпалася на якісь плюс-мінус мононаціональні держави, і щоб вони були зайняті переважно знищенням одне одного. Це було б чудово. Бо як тільки Росія збирається докупи хоч якось, перше, що вона робить – нападає на Україну. Колись це було геополітично важливо для Росії, через те, що Україна мала виходи до моря, через те, що Україна була житницею, і зараз є, але тоді це було критично важливо, через те, що це – шлях в Європу. Але зараз це вже не має під собою економічного підґрунтя.

О.Б.: Це взагалі не має раціонального підґрунтя. 

Це вже просто шлях, образ мислення, що Україна має бути частиною Росії. І проти цього можна діяти тотальною денацифікацією. Але вона має відбутися так само, як у Німеччині, починаючи з 1945 року.

О.Б.: Денацифікація можлива після тотальної поразки Росії. 

Переносимо досвід Німеччини на сучасність. Нам потрібно перемогти Російську Федерацію, щоб держава перестала існувати, і це визнали всі країни світу або, принаймні, більшість, встановити окупаційну адміністрацію на всій території Російської Федерації. Відчуваєте масштаб задач? І покоління, а краще два, контролювати ЗМІ, судочинство, законодавчі органи влади. Це важко, реально важко. Набагато більш реалістично системною роботою підштовхнути Російську Федерацію до економічного краху і до розвалу на окремі території. Тому що сепаратизм в РФ – це традиційний вид спорту, починаючи від 90-их років.

О.Б.: Але ми маємо справу з ядерною державою. І не факт, що країни, які зараз нам допомагають, зацікавлені в розвалі чи в хаосі на території ядерної держави. 

Тоді, виявляється, що вони більше зацікавлені в сильній ядерній державі, яка нападає на своїх сусідів і влаштовує там геноцид на їхній території? 

О.Р.? В стабільній, так. Тому що вони розуміють, як з нею впоратись.

Я абсолютно впевнений, що, виходячи зі зміни риторики наших іноземних партнерів, те, що вони кажуть зараз, і те, що вони роблять зараз, не обов’язково буде тим, що вони зроблять завтра. Просто згадайте їхню риторику у перші дні війни, коли вони були впевнені, що ми впадемо, риторику за тиждень війни, риторику за місяць війни і риторику зараз. 

О.Б.: Але зараз знову почали звучати заклики, щоб Україна поступилась. Чому я, власне, і запитав про Херсон і Запоріжжя. Бо окремі персонажі на Заході, наприклад Кіссінджер, пропонують Україні поступитися територіями заради закінчення війни. Тобто вони не мислять ще категоріями розчленування Росії та її денуклеаризації. 

По перше, можливо, всім цим людям треба нахуй піти. Це моя країна, вона ціла, вони нічого не зробили для того, щоб вона такою була, і я скромно вважаю, що моя думка переважає думку Кіссінджера, моя зараз переважає. Ну, тому що принаймні мені не 90 років, і я ще більш-менш тут пожити збираюсь, а по друге, у мене з цією країною свої стосунки. Друге: уявіть собі, що будь-який політик, будь-який президент виходить зараз на трибуну і каже: ми вирішили домовитись з Російською Федерацією, і віддати їм Херсонську і Запорізьку область, умовно кажучи. Хто на це взагалі піде? 

О.Б.: Український президент і українське суспільство на це точно не підуть, очевидно.

Все, крапка, дискусію завершено. Такої опції немає. Пиздіти про це можна нескінченно. І це шкодить процесу, дійсно шкодить, тому що це розмиває абсолютно логічну думку, яку висували наші західні партнери про те, що Росія має отримати тотальну поразку. А тотальна поразка, з дуже великою долею вірогідності, призведе до внутрішнього колапсу. Чи призведе цей внутрішній колапс до розвалу, чи ні – ми не знаємо. Але ніколи Російська імперія не здавалася такою цільною, як у 1916 році, ніколи Радянський союз не був таким цільним, і ніхто не думав про те, що Радянський союз розвалиться в 1990 році. 

О.Б.: Я – галичанин, у нас мітинги за незалежність України були ще у 1989 році. Мітинги були. А з якими думками ви тоді виходили? 

О.Б.: Я був маленьким, мрійником, і для мене це була аксіома, що Україна завтра-післязавтра буде незалежною. 

Я розмовляв з литовцями, вони розповідали: коли ми починали двіж за незалежність, то були абсолютно впевнені, що нас просто всіх вб’ють, тому що Радянський Союз не розвалиться ніколи. Але, принаймні, ми зробимо правильну справу. Це те, з чого все розпочиналося: люди хотіли зробити щось правильне. Можливо не всі, я не буду сперечатися, але багато хто вважав, що Радянський Союз величезний, в нього КДБ, армія, танки, авіація, ядерна бомба. Але Радянський Союз зі своєю ядерною бомбою розвалився. Все. Що заважає розвалитися Російській Федерації? Те, що в неї ядерна бомба є? Так ось, є приклад.

О.Б.: Єдине, що може завадити – це позиція західних держав.

А позиція західних держав в нас визначає реальність? Ні, не визначає. 

Мені цікаво про це думати виключно як історику. Як колишньому політику, для мене це взагалі не питання, тому що це наступна задача. Тому що зараз всі мають працювати на знищення збройних сил Російської Федерації і на тотальне знищення російської економіки, і взагалі всього, до чого ми можемо дотягнутися. Після військової поразки Російської Федерації ми видихнемо і почнемо уважно дивитися – що в Росії відбувається, можливо, якісь процеси треба підігріти, а якісь – погасити. Так само будуть діяти і західні партнери, я абсолютно в цьому впевнений. 

Зараз відбувається історичний зсув, і рухаються такі глиби, що просто, виходячи з задачі трьох тіл, неможливо спрогнозувати, де яке тіло буде в конкретний проміжок часу. Тобто це вже, фактично, хаос. Так, нам здається, що ми бачимо якусь систему, і можемо робити прогнози. Насправді, це повна хуйня. Людина, яка каже, що буде так чи так – піздабол. Правда полягає в тому, що ніхто не знає. І треба просто їбашити, робити свою справу, знищувати збройні сили Російської Федерації максимально швидко, максимально ефективно, і після цього щось буде. І ми будемо брати в цьому участь, ті, хто виживе.

Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр

О.Б.: Хороше питання, чи будемо. Ми – доволі специфічна нація, яка дуже концентрується і консолідується в кризові моменти. А коли криза минає, ми дуже сильно розслабляємося. Правда ж? Ми – нація подвигів в час війни, але дуже погано придатні для системного, монотонного державного будівництва. І коли ти кажеш «а потім», а чи буде в нас оте «потім»? Давай на конкретному прикладі. Ти дуже слушно кажеш, що нам потрібен свій аналог Моссаду, який після війни буде займатися методичним пошуком кожного руского злочинця. Правда в тому, що після війни більшість людей просто розслабиться. Ми такі, на жаль. 

Є така чудова штука, яка не дає розслаблятися політикам. Це соціальні запити. Запит суспільства на це буде. 

Люди дуже часто помиляються щодо політиків. Вони вважають, що політики мають їх вести за собою. Це повна хуйня. 

О.Б.: Політик – це антена. 

Політик фактично красиво говорить те, що хочуть люди. І доки в нас тут під Києвом є вказівники «До Бучі 15 км», кожного дня люди, які будуть проїжджати через цей вказівник, будуть питати себе: а що сталося з цими тварями, які це зробили. Відповідно, соціальний запит буде гарантовано. 

О.Б.: Я просто нагадую, що після 2014 року у нас не було великого запиту на те, щоб притягнути сюди Януковича або його тіло. 

Януковича – правда. Але ситуація трошки інакша. По-перше. 2014 рік – це рік не тільки перемоги Майдану, це рік початку війни. І, відповідно, соціальні запити, пов’язані з війною, почали витісняти запити Майдану. По-друге, громадянське суспільство, коли в нього є запит на щось, починає консолідуватися і тиснути на владу. Тобто, умовно кажучи, якщо ми говоримо про Моссад, ми не можемо не згадати про той самий центр Сімона Візенталя, який був номінально не пов’язаний з державою Ізраїль. Але результати його діяльності постійно нагадували ізраїльському суспільству, що є люди, яких ще не покарали.

Суспільний запит стає політичним важелем, тому що він стає електорально важливим. Тому, якщо треба буде зробити в Україні центр Сімона Візенталя – зробимо і будемо тиснути на владу таким чином. Тому що Моссад, так чи інакше, в нас є. В нас є ГУР, в нас є Служба зовнішньої розвідки, є ССО, є багато різних спецназів. Є кому працювати. 

Через якихось 20 років це буде вже нібито історія – для значної кількості людей. Тому що я сьогодні приїхав у Київ і бачу, що для деякої кількості киян війна – вже історія. Що буде через 20 років – мені не хочеться навіть уявляти. Тому має бути діяльність громадянського суспільства, яке буде підсилювати ці сигнали і тиснути на політиків, а політики, відповідно, будуть ставити відповідні задачі силовим службам. Впевнений, що те, що спрацювало в Ізраїлі, спрацює в Україні. 

«Найкраще, що ви можете зробити, – закрити пиздаки, і мовчки допомагати армії»

О.Б.: Коли Сашко написав на Facebook, що ми будемо брати в тебе інтерв’ю, посипалось дуже багато запитань, і значна частина з них так чи інакше стосувалась політики. Одне з таких питань – яке майбутнє політичних партій старого формату? Чи є воно? 

А куди вони подінуться? Давайте філософськи подивимось на це питання, і перейдемо до практики. В Україні будь-який політичний проєкт не може отримати владу, якщо його не підтримують крупні медіа. Власниками крупних медіа, насамперед телеканалів, є олігархи. Тому будь-якому політичному проєкту рано чи пізно доводиться домовлятися чи з одним, чи з декількома (олігархами, – LB.ua) і, відповідно, отримувати якийсь відсоток свого ефіру. Тому що заплатити живими грошима по 72 тисячі за хвилину, як це було на останніх президентських виборах, здається, на телеканалі «Інтер», і дати ту кількість інформації про себе, ту кількість політичної реклами, що дозволить виграти вибори, не може жоден український політик, який вирішить ці гроші зібрати з населення, так, як це роблять, наприклад, в Америці. Тому або власники крупних телеканалів створюють свій політичний проєкт, або люди, які створили політичний проєкт, приходять до власника телеканалу, і вони про щось домовляються на майбутнє. 

Відповідно, ми можемо говорити про те, що єдиними справжніми політиками, великими гравцями на цьому ринку, є власники телеканалів. Тому що вони вирішують політику держави. А ті люди, яких ми звикли називати політиками, вирішують її за залишковим принципом… 

О.Б.: Після війни багато що може змінитися.

Після війни точно багато що зміниться. Якщо не зміниться судова система, в яку, так чи інакше, все впирається, і якщо крупні телеканали надалі залишаться в руках великих політичних гравців, то можна абсолютно впевнено говорити про те, що так, багато чого зміниться, але не все. 

О.Р.: А у військових є запит на зміни? 

Величезний. 

О.Р.: А вони готові йти в політику? 

Люди ж не люблять політиків в принципі. Я точно знаю: якщо після війни захочу повернутися в політику, то одразу дізнаюся з соцмереж, з телеканалів про те, що я ніде не воював, тільки піарився, нічого не робив, сидів в тилу, був десь в Іспанії, на Майорці. Бачите ж засмагу? І отримаю величезну хвилю ненависті. Ну, але з іншого боку, обличчя держави будують політики. Це брудна робота, не набагато брудніша, аніж робота сапера, тому хтось має її виконувати. 

О.Р.: Ти і чимало твоїх колег оголосили мораторій на будь-які політичні срачі в соцмережах. Це статут Збройних сил України оголосив мораторій на срачі. 

О.Р.: Якщо зараз зайти в Facebook, то вже таке відчуття, що війни немає. Наскільки це на часі? Звичайно, що не на часі. Так само не на часі й те, що через мораторій на критику влади деякі люди почали так двіжувати у всі сторони. Що не може не викликати реакцію. Чи мені це подобається? Звичайно, що ні. Чи хочу я брати в цьому участь? Ні, не хочу, і іншим не раджу. Але як при цьому змусити людей, в яких виникає природна реакція, і представників деяких владних структур виконувати свою частину цього нового соціального договору? В молодшого сержанта Збройних сил України не так вже багато важелів для цього. Можу замінувати всі сторони. 

О.Р.: Але ти також блогер, ти можеш написати пост і понесеться.

Я пишу. Мій вчорашній пост починався з фрази «позакривали пиздаки». Тому що я вважаю, що це правильно, тому що, блять, саме час для цього. Тому що нашим головним ворогом, я підкреслюю, головним ворогом, і наразі єдиним ворогом, є Російська Федерація, і все, що з нею пов’язано. Не Путін, не Шойгу, не якийсь український політик. Російська Федерація. Запиздуємо Російську Федерацію – і хто хоче брати участь, хто виживе, в кого ще буде час, натхнення, енергія і пальці, щоб стукати по клавішах – на всі гроші світу, робіть все, що завгодно! 

Ви ж зрозумійте, пацани і дівчата на фронті читають соціальні мережі. Відповідно, коли вони бачать срач і нічого, крім срачу, як ви думаєте, це їх мотивує чи демотивує? А ці люди зі зброєю в руках захищають вас зараз. Тому найкраще, що ви можете зробити, – закрити пиздаки, і мовчки допомагати армії, тому що від цього залежить не ваш кайф від того, що ви написали пост і з задоволенням лягли спати. Ні, блядь, від цього залежить дуже дохуя всього, тільки ви цього не розумієте. Від цього залежить фактично ваше життя.

О.Р.: Наскільки Росія ефективно працює проти нас в соцмережах?

Хуйово вони працюють, відверто хуйово. Вони нас абсолютно не розуміють, абсолютно, і це прив’язується до попереднього питання. Головне, що зараз фактично робить російське ІПСО, – беруть наші внутрішні срачі, кажуть собі: «О, в них це викликає реакцію, їх це роз’єднує. Ми зараз ввалимо там умовно 10 штук баксів у рекламу цього вже створеного самими українцями приводу, роздуємо його і буде заїбісь». І з їхньої точки зору, і навіть з моєї точки зору, це – найбільш ефективне, що вони можуть робити. Нічого більше і не потрібно, бо і це працює. І навіть криворукі росіяни це розуміють. 

О.Р.: Яка тоді має бути наша протидія? 

Позакривати пиздаки! В першу чергу. 

«Тому що у всіх нас, у всіх людей в Україні, у людей з великої літери є комплекс, що ми робимо замало»

О.Б: В нас є дуже багато запитань із соцмереж до тебе. І перше запитання від такого собі Юрія Гудименка: «чого він так багато матюкається?». По-перше, тому що можу, по-друге, тому що першої частини відповіді більш ніж достатньо. А по-третє, тому що це насправді табуйовані слова, тобто нецензурна лайка, це тема для коротенької, буквально на 3-4 години історичної лекції, з якої ми дізнаємося, що люди самі обирають, які слова вважати цензурними, а які – нецензурними, і, відповідно, одна комбінація букв від іншої комбінації букв принципово нічим не відрізняється, структуру води не змінює, рослини від неї гірше не ростуть. І якщо мій емоційний стан в даний конкретний момент потребує слова «хуй», то я його скажу, незважаючи на те, хто що про це буде думати. 

О.Б.: Ти ж колись був членом партії «Свобода». Пам’ятаєш, був такий прекрасний плакат від «Свободи»: «Матюки перетворюють тебе на москаля»?

Плакат такий, звичайно, був. Не дуже в матюків то вийшло. Вони хуйово стараються, мені здається. Треба працювати краще. 

О.Р.: Ти історик за освітою. Чи допомагає тобі освіта зараз?

Так, дуже сильно. По-перше, саме історична освіта і історичний базис, який я отримав на історичному факультеті Запорізького національного університету, допомогли мені зібрати повний військовий екіп до початку активної фази бойових дій. Тому що я банально розумів, що буде війна, я підписав контракт зі Збройними силами, отримав форму від держави, на секундочку, і зимову, і літню. Я також закупився всім, чим можна, і коли розпочалася війна, у мене не було, здається, лише підсумка для гранат. В порівнянні з проблемами 90% мобілізованих – це повна фігня. І дякувати за це повинен історичній освіті. Не зважаючи на те, що історія не має математичного апарату прогнозування, – дає можливість прогнозувати мінімально зрозумілі речі. 

По друге, історична освіта – це гарантовано правильно підвішений язик, який дозволяє доносити людям свої думки, і пояснювати складне максимально просто. І по-третє, істфак – це друзі, з якими я досі. Це дуже важливо.

О.Р: Ти будеш робити продовження «Тріскових війн» (найпопулярніший текст Гудименка, – LB.ua)? 

Гадки не маю. Слухай, я не знаю, чи доживу до кінця цієї війни. Звідки я знаю, що я буду писати завтра? Чи буду взагалі писати щось? Це занадто далеке прогнозування. 

О.Б.: Ще одне запитання від читачів. Що би ти радив купити щойно мобілізованим, чого найбільше не вистачає в полях? 

Резинові тапочки, це – дуже важлива фігня, реально. І я ще б радив, як тотальний оптиміст, зараз купувати теплу зимову форму, тому що війна буде тривати довго. Не подобається цей прогноз – ви знаєте, до кого звернутися за більш позитивним. Тапочки, кросівки нормальні адекватні, зручна білизна, і нормальне мильне-рильне. 

Будь ласка, без цих дивних обвісів. Від коліматора, наприклад, я думаю, що толку не дофіга, якщо ви не профі. Тому, якщо ви маєте можливість не витрачати на це гроші, і не просити у волонтерів, забийте. Купіть собі більше шмоток, і просто банально радійте життю. Панамка – дуже важливо: вуха згоряють. 

О.Р.: Якщо подивитися по дописах у Facebook, то військові голі-босі, треба труси, шкарпетки. 

Давай відкрию тобі економічну таємницю. За останній місяць війни я отримав від держави 43 тисячі гривень. Це при тому, що я не числюся на нулі, тому що сапери не стоять на самих позиціях. Приїздять, працюють, і їдуть назад на базу. Чи вистачить цих грошей на шкарпетки? 

О.Р.: Мабуть, так.

Цих грошей вистачить на все. Ми скидаємось грошима на те, що нам потрібно. Тобто нам потрібно ремонтувати техніку, нам потрібно машини заправляти періодично, нам потрібно те, нам потрібно се. Ми отримуємо нормальні гроші. Скинулись, пішли, купили, не зайобуєм волонтерів, радіємо життю. Ми просимо у волонтерів привезти лише те, без чого реально не можна, і це щось дуже серйозне має бути. Міношукач, якісь набори для розмінування – те, що держава гарантовано не видасть, і те, що гарантовано не можна піти і купити в магазині. Все інше – ну блядь, ну реально… О.Р.: Турнікетами ви забезпечені? Ви вмієте ними користуватися? Вас вчили?

Нас вчили. Тепер ми забезпечені, це було не одразу, але допомогли волонтери, допомогли ми самі собі. І так, тепер ми забезпечені. 

Є така штука, про яку дуже рідко говорять, але вона точно є. Це горизонтальні армійські зв’язки. Це тема окремих дисертацій, насправді, тому що це максимально прикольно. 

О.Р: Що ти міняв? От що на що міняв, про що можеш розповісти? 

Яке красиве питання! Тоді нічого… Один мій друг розказував, що для піхоти потрібні протитанкові міни, а саперам в якомусь іншому підрозділі дуже не вистачає, наприклад, підствольників або гранат для підствольників, або банально патронів потрібного калібру. І тоді, відповідно, відбувається обмін за якимось курсом. Або просто відбувається акт дарування, а потім акт віддарування. З того, що відбувається найчастіше, і це найсмішніше, на околицях Харкова, одна кока-кола це було два «редбула». 

О.Р.: А хто визначає курс? Риночок?

Там тотальний лібералізм. Так, риночок вирішує. 

О.Р.: Нещодавно була петиція, яка набрала ледь не за три дні потрібну кількість підписів, щоб чоловіків випускали за кордон. Твоя думка?

Та нехай їдуть. Зараз буде махровий сексизм, але треба ще довести, що вони чоловіки. Це для мене принципове, блядь, питання, тому буду на цьому наголошувати: зараз бути в Україні, саме зараз, саме в цей час, і допомагати українській перемозі – це честь, якої ніколи більше не буде. І всім людям, які були дорослими в цей час, доведеться дивитися в очі дітям, онукам, і відповідати на питання: а що ти робив на великій війні? Ось і все. 

Тому що процеси, які відбуваються зараз, і процеси, в яких там беруть участь українці по всьому світу, неймовірно глобальні. Але якщо людина не хоче воювати – блядь, та нахєр вона потрібна на фронті!

Знову ж таки, я дивлюся через свою призму, але точно знаю, що є велика кількість підрозділів, які зараз стоять у відносному тилу, і в яких там величезна частина людей рветься на фронт. Тому що у всіх нас, у всіх людей в Україні, у людей з великої літери є комплекс, що ми робимо замало. Тобто, сидить якийсь пацан, мобілізований у центрі чи заході України, і в нього серце рветься через те, що він не допомагає своїй країні, а зараз там, під Харковом, працюють пацани, ганяють русню і він би хотів бути таким, як вони. В той самий момент люди, які сидять під Харковом і ганяють русню, думають: блядь, чому я не в Маріуполі? Тому що там пацани їбашать, а я тут їблую. В той же час пацани в Маріуполі, і я це знаю, тому що я з ними розмовляв, кажуть: блядь, я хуйово працюю, тому що там був момент, коли я міг відпрацювати, я проїбав, а оцей пацан на моєму місці відпрацював би краще, але він загинув. Ну, тобто отак воно працює. 

О.Р.: Що б ти порадив цивільним – як готуватися до мобілізації? Що вчити? Що дивитись? 

Кидати палити (затягується електронною цигаркою, – LB.ua). Виходячи з того, що зараз війна артилерії, головна зброя українського солдата – це лопата. Це ще до питання про користь істфаку. Археологічна практика, лопата, Мамай-гора, я передаю привіт всім, хто брав у цьому участь, тому що ці навички були незамінні реально. Доведеться дохєра копати. Доведеться дохєра бігати, швидко бігати. В броніку. Інколи, якщо пощастить, в шоломі. Зі зброєю, з підсумками, з магазинами, з набоями. Більше того, скоріше за все, доведеться бігати ще й зимою, коли не дуже хочеться, будемо відверті. 

Фото: Надано Юрієм Гудименком

Тому якщо ви зараз розумієте, що не будете втікати від мобілізації, я б цього не радив, тому що вам з цим жити, і жити вам з цим хуйово, то – пробіжки, віджимання, елементарні якісь речі, щоб привести себе в форму. Цього базово достатньо. З величезною долею вірогідності, вам не доведеться з вашої особистої зброї жодного разу вистрелити в бік ворога. Тому що війна арти цього не передбачає. 

«Є інша реал