Оповідання російського журналіста про кіборгів екранізують в Голлівуді

Обкладинка роману «Аеропорт» авторства російського і британського графічного дизайнера Михайла Анікстома. Фото Сергій Лойко, facebook

На початку вересня буде опублікований роман «Аеропорт» кореспондента «Los Angeles Times» Сергія Лойка. Він присвячений українським солдатам, які захищали Донецький аеропорт, передає UaPost. 

Оповідання Сергія Лойка також екранізує одна з відомих голлівудських кіностудій, яка звернулася до журналіста із пропозицією продати права на екранізацію. Переговори автора з Голлівудом перебувають у завершальній стадії.

Відомий російський журналіст, кореспондент «Los Angeles Times» Сергій Лойко наприкінці минулого року провів кілька днів поруч із захисниками Донецького аеропорту, яких за небувалу стійкість назвали «кіборгами».

У той час в аеропорту проходили запеклі бої, працювати журналісту доводилося під безперервним обстрілом.

Фотографії з аеропорту він опублікував на своїй сторінці в facebook, назвавши репортаж «АЭРОПОРТ HELL FREEZES OVER. 41 кадр из моей и вашей жизни».

Фото Сергій Лойко, facebook

Пізніше інтерв'ю з журналістом на радіо «Ехо Москви» про події під Донецьком буде визнано Роскомнадзором інформацією, що «виправдовує практику здійснення військових злочинів».

Результатом того відрядження став роман Сергія Лойка «Аеропорт». Автор стверджує, що його герої вигадані, але сам роман заснований на реальних подіях. Книга вийде російською, українською, англійською та німецькою мовами.

На своїй сторінці в facebook журналіст розповідає про те, як просувається робота над романом, а також публікує уривки з майбутньої книги, перші відгуки своїх друзів, які прочитали макет.

Новини про роман можна прочитати також на спеціальній сторінці автора в facebook, присвяченій «Аеропорту».

«Лойко підійшов до самого обриву журналістики»

Автор «Аеропорту» опублікував відгук Сергія Бунтмана, першого заступника головного редактора радіостанції «Ехо Москви», який прочитав роман одним з перших:

«Сергій Лойко - чудовий журналіст, чесний і самовідданий. Він міг би просто зібрати й видати свої статті, репортажі, військові замітки, приклавши до них фотографії, зроблені в тому чи іншому колі військового Пекла.

Була б журналістська книга, і ми б її читали, знову переживаючи події. 

На цьому фото зображений Сергій Лойко за роботою в аеропорту. «Кіборги теж відмінно знімають», підписав він знімок

Але ця книга інша. Лойко підійшов до самого обриву журналістики і, набравши побільше повітря, стрибнув у вир роману. Вся пристрасть, яку стримує наша професія, вся любов, яку намагається висушити газетний рядок, гнів і біль, які потрібно ховати в неробочих відсіках душі, вирвалися, закричали, заспівали.

Це роман про справжні події. Але події, які взяв Лойко в свій романний політ, змінилися й виросли. Їх оболонки залишаються на землі, в новинах і статтях, а сутність, душа і прагнення летять й іскряться.

«Правдивіше, ніж правда», - сказав один поет. Ось там, де править цей закон, тепер Аеропорт Сергія Лойка, його Майдан, його Крим, його кіборги. І його герой, Олексій Молчанов.

Вони стрибали разом в роман. І так були схожі. Вони, як старі приятелі, жартували і один одного під'юджували. Але біля самого дна вони зрозуміли, що потрібно розлучитися, вони зрозуміли, що герой просто повинен, зобов'язаний пролетіти весь політ до кінця: у нього ж, не те, що у автора, є надійний свідок».

Уривок з роману (мовою оригіналу)

«Автобус на восток»

— Ну что, по коням? — бодро произнес невысокий сухой военный, когда все уже были в автобусе, выкурив по пачке сигарет каждый, при погрузке.

Фото Сергей Лойко, facebook

Водитель Мерседеса был единственным в автобусе, у кого с собой не было ни каски, ни броника, не говоря уже об оружии. А зачем? День теплый. К вечеру он вернется. Солдаты выйдут в Красноармейске, последнем мирном городе перед Песками, Водяным и краснокаменским аэропортом, где проходила линия фронта, и отправятся далее своим ходом на БТРе на свою войну.

Именно на свою, потому что, по крайней мере, по эту сторону Днепра, в самом Днепропетровске и в Киеве особенно, никакой войны не чувствовалось. Дети ходили в свои садики и школы, студенты в свои университеты, взрослые на свою работу, пожилые сидели в своих тихих двориках или у своих подъездов, просвечивая своим рентгеном всех входящих, выходящих из подъездов или проходящих мимо.

По эту сторону Днепра никакой войны не чувствовалось

Улицы были забиты сигналящими друг другу машинами, рестораны и кафешки были полны веселой толпой молодых и не очень людей, театры и филармонии ломились от кашляющих женщин с биноклями, прическами и без.

И только солдаты ехали на свою войну, будто эта размеренная, а порой подвижная и шумная жизнь сама выталкивала их из себя, как нежелательных, лишних элементов и забывала о них тотчас, как только последняя женщина переставала глядеть «из под руки в затылки эти круглые ...»

Вечерами по телику скучный, застегнутый на все пуговицы, штабной офицер с рыбьими холодными глазами и с таким же безучастным голосом прочтет по бумажке сухие цифры потерь, какой-нибудь политик повторит в сотый раз заклинание про гибридную войну и агрессию, и вновь заорет реклама, сменяемая сериалом, току-шоу про свободу меньшинствам и снова той же самой или другой рекламой.

Люди не хотели войны. Они хотели жить. И жили. Солдаты тоже хотели жить. И умирали. А пока что они ехали в микроавтобусе Мерседес, за рулем которого сидел Александр Сергеевич, на войну. Ехали молча. В автобусе было тихо. Никто ни с кем не разговаривал. Они даже не смотрели в окно. Каждый смотрел внутрь себя.