Американська співачка "благословляє" українських військових в АТО

Її прізвище перекладається з англійської як "благословення". І, зустрівшись із нею, розумієш чому. Висока білявка Брія посміхається мені, тільки-но помітивши у кав’ярні в центрі Львова, де ми зустрічаємося для інтерв’ю. На ній сорочка і джинси, мінімум макіяжу. Вона трохи бліда, адже тільки напередодні повернулася з поїздки у Каліфорнію. Зміни часових поясів даються взнаки.

"Нічого, — каже вона. — Треба перетерпіти і не заснути вдень, щоб адаптуватися". Брія знає, про що каже, бо літає до рідної Америки останнім часом доволі часто, на гастролі й до рідних.

Брія Блессінг — американка, але вже понад 20 років мешкає в Україні. Вона вільно спілкується українською, добре знає українську історію та навіть мріяла про український паспорт.

Спiвачка народилася в маленькому містечку Шугар Ленд у Техасі. Її батько Марк Блессінг — пастор, який став місіонером. Наприкінці 1992-го він із дружиною Рондою та трьома доньками — Брією, Ліндою та Крістою — переїхали спочатку до Луганська, де прожили 4 місяці, а на початку 1993-го — до Львова. Тут Марк Блессінг заснував євангельську церкву "Живе Слово". Нова домівка настільки полюбилася американцям, що вони й не думають повертатися.

Брія самостійно опанувала вокал, фортепіано, гітару, флейту. До 25 років займалася музикою винятково у рамках церковної діяльності. Далі почала публічні виступи в одному з львівських джаз-клубів. Друзі неодноразово просили Брію взяти участь у численних талант-шоу на телебаченні, але вона відмовлялася. Аж поки 2014 року врешті погодилася спробувати сили в “Голосі країни”. Пройшла відбір із піснею "Я піду в далекі гори…” та потрапила до команди Святослава Вакарчука. Після шоу вирішила займатися музикою професійно. Пише пісні англійською та українською, записала два альбоми, є автором пісні "Я відчуваю тебе", що стала саундтреком до фільму "Жива".

Про Україну

Вам було лише 13 років, коли ви переїхали з родиною до України. На початку була депресія?

— Депресія була до від'їзду, бо я дуже не хотіла їхати. Але потім, уже в Україні, мені було все дуже цікаво. Я була дитиною, вперше за кордоном, куштую іншу їжу, чую іншу мову, бачу інших людей.

Вам допомагали родичі чи знайомі?

"Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими"

— Фінансова допомога була зі Штатів, особливо на початку, коли в нас не було нічого. Допомагала церква, родичі, писали нам листи, дзвонили, щоб підтримати. Ну а на місці ми знайшли собі нових друзів і вже допомагали один одному.

Ви казали, що в батьків не вистачило грошей на вищу освіту для вас і ви отримали лише домашнє навчання.

— Так. В Америці є така система — "Домашня школа". Дуже багато батьків вирішують навчати своїх дітей вдома. Є спеціальні підручники для домашнього навчання. Я була старша і займалася сама, а мама більше працювала із сестрами.

У нас зустрічається такий стереотип, що дитина не соціалізується, якщо не буде ходити до школи. Його, я думаю, легко зруйнувати на вашому прикладі.

— Так, я зустрічала такий стереотип, але це дуже смішно. Наприклад, в Америці я знаю багатьох дітей, які навчалися вдома, і вони розмовляють зі мною на рівних. А діти, які ходять до школи, не можуть зв'язати двох слів, не вміють нормально розмовляти з дорослою людиною.

Про музику

Як ви почали займатися музикою. Хто вас навчав? Я знаю, що ваш тато був музикантом у юності.

— Ніхто мене систематично не вчив. Я ходила на фортепіано один рік, коли мені було вісім. Але я була лінивою й казала: "Мамо, я не хочу займатися, хочу бавитися!" (сміється). Музика завжди оточувала мене. Це була частина життя, як їжа, як школа, як сон. Батьки співали в церкві, грали на фортепіано. Ми, діти, теж грали, співали постійно. Через те, що музика завжди була навколо, я ніколи її серйозно не сприймала. Тому на вокал я ніколи не ходила і навіть не думала про це. Я вперше почула про уроки вокалу десь 15 років тому.

Про АТО

Наприкінці грудня минулого року Брія їздила з різдвяним туром по Штатах. Кошти від концертів для української діаспори пішли на потреби військових у зоні АТО, куди співачка навідується регулярно.

У січні ми зробили невеличкий тур у зоні АТО — проїхалися по точках, де наші військові воюють. Ми купили багато речей, які їм потрібні, а також гостинці — львівський шоколад, львівську каву. Бо це ж Різдво.

Котра це була ваша поїздка на схід?

— Я не знаю, може, шоста чи сьома.

А скажіть, вперше було страшно їхати?

— Щоб аж страшно — ні. Я розумію, що є небезпека, але це мене не зупинить. Бо це важливіше, ніж страх. Я не боюся смерті взагалі, бо з семи років віддала життя Господу і знаю, що буду з ним, коли помру. Мені страшно за людей, які зі мною їздять, та за хлопців, які там є. Мене постійно просять журналісти та друзі взяти їх із собою, але я відмовляю. Бо якщо з ними щось трапиться, я не знаю, як житиму із цим далі.

Ви ж їздите не на передову?

— Ні, ми їдемо саме на передову. Наприклад, цього разу на одній з точок стріляли, коли ми там були. А після того, як ми поїхали, снаряд упав просто на те місце, де стояла наша машина.

Я чула, що зараз терористи стріляють у волонтерів, щоби вкрасти потім речі, котрі волонтери привозять нашим хлопцям.

Ваша родина спочатку переїхала до Луганська зі Штатів. Але ви там були досить недовго. Чи залишилися у вас якісь зв’язки з луганчанами?

— Так, у нас є друг — пастор. Вони з дружиною — вона американка, до речі, — досі живуть у Щасті, служать.

Про Америку

Ви не будете міняти паспорт на український?

— Дуже хотіла, але зараз ні. Я досліджувала це питання: ні Америка, ні Україна не дозволяють мати подвійне громадянство. Тож мені потрібно цілковито відмовитися від американського. Поки в мене будуть там бабусі, дідусі, я не можу сказати, що я готова до цього.

Ви відчуваєте себе зараз українкою чи американкою?

— Я просто людина. Я віруюча людина, і це головне. А хто я за національністю — я не знаю. Після "Голосу країни" мене почали про це питати. Спочатку я казала, що українка. Потім подумала, що я більше американка. А потім вирішила: а чого я маю вибирати?

У мене є подруга, яка виїхала у Штати у віці 10 років, їй зараз 25 років. І вона каже, що залишилася українкою. А як вам за ці роки проживання в Україні вдалося вписатися в українське життя?

— Це не завжди було так. Десь перші років вісім, як ми жили в Україні, я точно вважала себе американкою. Я думала, що англійська краща, що Америка краща. Моє серце було закрите для України. І, звісно, через це я не могла полюбити Україну, не могла побачити її такою, яка вона є. Але в одну мить Бог просто змінив моє серце, відкрив мої очі. І я побачила все навколо, що я пропустила за всі ці роки. Потім я пішла в інший бік. Я почала казати, що українське найкраще, і почала не любити свою рідну землю. І тільки за останні два роки нарешті Бог допоміг мені знайти якийсь баланс. Бути відкритою і до України, і до Америки.

Зараз я намагаюся підбадьорити діаспору в Америці. У деяких людей та сама проблема, що була в мене. Вони закриті для Америки. Це дуже добре, що вони люблять свою країну, але вони багато пропускають того, що навколо.

Своє майбутнє ви не пов’язуєте з Україною чи Штатами?

— Ні, я давно вже не планую своє життя, бо Бог завжди має інші плани. Мені здається, майже кожного разу, коли я створюю для себе якийсь план, усе змінюється. Я зрозуміла, що дуже важливо, щоб я завжди була готова іти туди, куди він кличе. Поки це буде в Україні, я буду дуже рада. А якщо завтра він кликатиме в Африку, чи кудись іще, я сподіваюся, що я теж буду готова.

Після інтерв’ю ми з Брією трохи пройшлися центром Львова. Дівчина щось розповідала, коли несподівано присіла коло урни та підняла паперовий стаканчик, який хтось не докинув. Брія спокійно викинула його у смітник, не припиняючи своєї оповіді. Я одразу пригадала, що вона казала про Норвегію: "У Норвегії все дуже-дуже чисто й акуратно. Я питала своїх друзів, чи буває щось у Норвегії брудне? І це не від держави йде, це від людей. Просто всі роблять свою справу якнайкраще".

"Можливо, і в нас колись буде, як у Норвегії?" — подумалося мені, коли ми розпрощалися з українською американкою Брією.

Автор : Діана Еременко