Ірен Забитко: Є багато біографій Гоголя, але погляду з Америки не було

Українці з-за кордону стали вагомою складовою нашого культурного простору, тільки-но радянські кордони перестали бути нездоланними. Особливо зі Сполучених Штатів та Канади, де українська діаспора найчисельніша. Час іде, а маловідомі в нас, проте дуже цікаві американські літератори українського похо­дження продовжують з’являтися. Одна з них — Ірен Забитко, англомовна письменниця, авторка роману про Чорнобильську катастрофу «Невмите небо». Роману, який потрапив до списків бестселерів «Нью-Йорк Таймс» — хто бодай трохи розуміється на циркуляції сучасної літератури, той знає, наскільки це велике визнання.

Ми зустрілися з Ірен Забитко в Україні, де письменниця подорожує в рамках програми Фулбрайта, збираючи матеріали для майбутньої книги про Гоголя. Про себе й свої книжки письменниця написала на своєму сайті, але, попри всі сучасні новітні технології, дружня розмова завжди має свій особливий шарм.

«Я ХОТІЛА БУТИ АМЕРИКАНКОЮ»

— Пані Ірено, то ви є емігранткою другого покоління?
— Так. Мої батьки з Галичини. Батько поїхав на заробітки до Америки, декілька разів приїздив до матері, з якою був тоді заручений. А потім і вона перебралася до нього, коли вийшла за нього заміж.
— І це сталося до того, як Західна Україна ввійшла до СРСР?
— Так, звичайно! Батьки одружилися в 1937 році. Після 1939 року це вже було б неможливо.
— Звичайно, закриті кордони СРСР ми пам’ятаємо добре… Отже, у вашому житті не було таких трагічних подій, як у вашому оповіданні «Зобов’язання»?
— О, ви читали те оповідання? («Зобов’язання» — чи не єдине оповідання Ірени Забитко, перекладене українською. Попри не зовсім добрий переклад, оповідання справляє сильне враження. Як великі події калічили людські долі! — Авт.).
— То це не ваша історія?
— Ні, я могла почути щось подібне від співвітчизників у Чикаго. В Америці була тяжка праця, іноді виснажлива, але таборів для українців не було. Коли я була юною дівчиною, я не хотіла бути українкою. Я хотіла бути американкою. Я не дуже добре говорила українською. Моя рідна — англійська. Я вчилася у Вермонтському коледжі, в університету Норвіч. У мене був американський хло­пець. З Україною в мене тоді були не найкращі асоціації.

«ВЕЛИКЕ ВРАЖЕННЯ СПРАВИЛА ПОДОРОЖ ДО УКРАЇНИ В 1976 РОЦІ»

— Але ж згодом ви стали письменницею, і всі ваші сюжети пов’язані з Україною! 
— На мене велике враження справила подорож до України в 1976 році. Багато українців Америки принаймні один раз їздили в СРСР, у туристичну подорож. Я тоді відвідала Москву, а потім Київ, Львів, Канів. Ця подорож надихнула мене шукати своє коріння.
— Але до вашого першого роману «Невмите небо» ще було далеко.
— Так, я займалася іншим. Вчилася в коледжі, працювала журналісткою, викладала англійську мову. А потім почалися зміни в Україні й у світі. В 1991 році в журналі «Юкрейн Віклі» я прочитала про самоселів (англійською це слово існує в українській транскрипції — samosely), які поверталися жити в Чорнобильську зону, хоча й могли жити в інших місцях. Історії цих людей дуже схвилювали мене. Я багато думала про них, уявляла себе на їхньому місці.
— І тоді ви відвідали Зону?
— Ні, це сталося значно пізніше! В дев’яності я декілька разів відвідала Україну в рамках різних програм. Викладала англійську мову в Дрогобицькому педінституті, в Києві в університеті Шевченка.
— А ваш роман…
— «Невмите небо» вийшло друком у 2000 році, і на той момент я ще не бувала в Зоні.
— Але ж це художній роман, не документальний.
— Так, це художній роман, написаний з уяви, з елементами магічного реалізму. Він мав добру пресу, в Америці це дуже важливо, добре продавався, був у списках бестселерів «Нью-Йорк Таймс».
— Я бачила, дослідники в Україні, які займаються темою Чорнобиля, аналізують його, порівнюють із «Чорнобильською молитвою» Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич. 
— Отже, ці дослідники читали мій роман англійською.
— Але Чорнобильську зону ви таки відвідали?
— Так! Після виходу книги декілька разів! І не просто відвідала, а зробила фільм про людей, які продовжують жити там.
— Фільм — документальний? 
— Так, документальний. Коли виникає зацікавлення суспільства до самої теми, то автор має пропонувати вже не вигадані, а справжні, документальні історії. Мене кілька разів запрошували говорити на телебаченні у зв’язку з чорнобильською темою.
А коли сталася аварія на Фукусімі, мене запросили до Японії, де я показувала свій короткометражний фільм «Водохреща в Чорнобилі» по всій Японії. Я і там знімала і записувала думки японських потерпілих про мій український фільм. Мій проект «Життя в мертвій зоні» та «Водохреща в Чорнобилі» ще повністю не закінчений через брак коштів. Я неодмінно повернуся до нього.

«ЗОВСІМ НЕДАВНО МИ ЗНАЙШЛИ ВИДАВЦЯ»

— А пропозицій від українських видавництв видати ваш роман про Чорнобиль українською у вас не було? 
— Зовсім недавно ми знай­шли видавця. Поки вирішується питання прав з американським видавництвом. Сподіваюся, цей роман матиме успіх в Україні. Бо ж в Америці мій роман зацікавив багатьох.
— Але поки ви займаєтесь Гоголем, іщо абсолютно не пов’язано з Чорнобилем. 
— Проте пов’язано з Україною! Я продовжую осмислювати Україну, що привело мене до постаті Гоголя.
— І ви пишете документальну, не белетризовану його біографію? 
— Так, документальну. Є багато біографій Гоголя, але по­гляду з Америки не було. Я дуже добре розумію Гоголя як письменник письменника. Гоголь не хотів бути українцем, він хотів бути росіянином. Але я так само колись не хотіла бути українкою, а хотіла бути американкою. Але росіяни Гоголя ніколи не приймали як свого. Він для них завжди був малорос. І для Аксакова, і для Тургенєва, і для інших російських колег. А я подорожую по Україні по слідах Гоголя.
— І яке місто України вам запам’яталося найбільше? 
— Ніжин, батьківщина Гоголя. Запам’ятався не лише позитив. Саме там пройшли його роки навчання. Але Ніжинський університет, який розташований у тому самому ліцеї, настільки ж провінційний, наскільки гарним є його будівля. «Вивчили Гоголя, вивчимо й вас», написано на їхньому сайті. Але ж Гоголь вчився погано. Тогочасні вчителі оцінювали його як посереднього учня. Він став тим, чим став, не завдяки навчанню в Ніжинському ліцеї.
— Провінційні університети в Україні багато в чому лишаються радянськими…
— Я пропонувала Ніжинському університету організувати в рамках факультету мови й літератури відділення художньої творчості, які в Америці є в кожному університеті. Згодом на цій базі на батьківщині всесвітньо відомого українця могла б з’явитися міжнародна письменницька програма, як славетна американська програма в штаті Айова. Це б сприяло позитивному іміджу України у світі. Адже культурна дипломатія надзвичайно важлива. Мою пропозицію висміяли. І справа не в тому, що немає коштів. Річ у тім, що немає бажання щось міняти.
— Але ж не всі українські університети такі!
— На щастя, не всі. Йдеться не лише про Київ. До Миколаєва, до Чорноморського філіалу Могилянської академії, я б залюбки ще багато разів приїздила!

Розмовляла Тетяна Ларько