Ukrainian Girls Abroad. Країна вірних чоловіків
Алла Балук розповіла про "свій" Ізраїль
Кілька років я вагалася, чи їхати до Ізраїлю. Мій покійний батько був єврей, після виходу на пенсію він хотів виїхати на історичну батьківщину, але мені не хотілося залишати улюблену роботу, друзів, та й мій чоловік був не в захваті від цієї ідеї. Однак, батькові не судилося виїхати з України, він раптово помер від раку, зате в Ізраїль переселився один з моїх старших братів разом зі своєю сім'єю. Він часто телефонував мені, розповідав, як йому живеться в новій країні, кликав до себе. Через деякий час, я розлучилася з чоловіком і залишилася з 3-х річним сином сама. Ось тоді ми з мамою і дідом вирішили репатріюватися. Так, у віці 27 років, я потрапила в Ізраїль, був 2000 рік.
Мови я майже не знала, але комунікабельність допомогла, і звичайно ж, спеціальність, здобута у Харківському університеті. Завдяки освіті, вже через 9 місяців я почала працювати за професією у великому госпіталі Хайфи, у відділенні гістопатології. Я мужньо пристосовувалася до жорстких умов виживання у багатонаціональному колективі. Дуже скоро я подружилася з усіма і відчула себе професіоналом, якого цінують. І це після 9 місяців, минаючи прибирання та миття посуду (що зазвичай роблять новоприбулі), я працювала у відділенні патології великого госпіталю Кармель в Хайфі.
Ми дуже відрізнялися ментально від місцевого населення, особливо від вихідців з африканських країн. Тут було прийнято голосно розмовляти. І ті, хто кажуть, що дві українські жінки - вже базар, точно не чули, як спілкуються ізраїльтянки.
Тут надягали футболку і легінси на святкові заходи, що було зовсім не зрозуміло нам, українкам, які звикли вбиратися та завжди виглядати ідеально. Грудні діти облизували підлоги в поліклініках і облизували один льодяник на двох зі своїми мамами.
Але найбільше мене вразили батьки. У парках батьки гуляли з дітьми, а мами спокійно сиділи в стороні та клацали насіння, в той час як їхні чоловіки годували дітей, витирали їм носи, терпляче пояснюючи своїм чадам, чому не можна підніматися на високу гору.
Пам'ятаю, ще на самому початку колеги запросили на пікнік. Як зазвичай пікніки проходять в Україні? Жінки все нарізають, готують на стіл, а чоловіки відходять в сторону і пиво п'ють, поки їжа не буде готова. Тут же на стіл накривали чоловіки, вони все нарізали, розкладали, а жінки відпочивали.
Взагалі, ізраїльські чоловіки супер-вірні чоловіки та супер- батьки! Багато в чому це обумовлено релігією, по якій ізраїльтянам не можна зраджувати своїм дружинам і необхідно піклуватися про своїх дітей. За своїх дітей вони ладні на все, порвуть всіх, включаючи вчителів та армійських командирів. У сім'ї стосунки побудовані на свободі та довірі.
В Ізраїлі я вийшла вдруге заміж. У мого чоловіка теж була дитина від першого шлюбу. Через деякий час у нас народилася спільна дочка Амалія. Це був мій найщасливіший день в Ізраїлі! Друге ім'я моєї дочки - Альбіна, в честь моєї мами.
Місцеві чоловіки обожнюють українок, і на початку мене завжди запитували: я з Росії або з України? На моє запитання "Яка різниця?" вони відповідали, що в Україні дівчата найгарніші.
Українки можуть легко справлятися з будинком, сім'єю, роботою, при цьому вони завжди на лабутенах і завжди з посмішкою. Красуні та розумниці. Звичайно ж, мені було дуже приємно це чути.
Але через бідність в Україні та Росії в 90-ті роки в Ізраїль їхали дівчата-слов'янки, якi були готові за гроші продавати себе, тому за слов'янками склався стереотип не надто порядних жінок. З цим доводилося боротися і доводити, що саме ти не "така", але з часом я стала ставитися до цього філософськи та перестала будь-кого засуджувати, і мені вже не потрібно було нікому нічого доводити.
Я навчилася бути сильною у будь-яких ситуаціях. Не тільки пристосовуючись до місцевого менталітету, а й переживши смерть матері та діда в один рік, залишившись одна з дитиною, без квартири, машини та інших середньостатистичних речей для Ізраїлю. Я пережила другу Ліванську війну та дві великі військові операції, в одній з яких брав участь мій син, коли служив в Армії Оборони Ізраїлю. Але я, як і раніше, залишаюся оптимісткою і продовжую вірити у дива! Я люблю людей і всіляко допомагаю їм як по роду професії, так і в життi. Я зміцніла духом і перестала себе жаліти, я можу перевернути гори і вивести з депресії будь-яку людину.
Коментарі